Нутрощі пустоти

Дмитро прокинувся в холодному, пульсуючому червоним світлом підземеллі. Він був не один. Навколо нього сиділи тіні — висохлі, безмовні оболонки людей, що колись загубилися тут. Вони були порожні, їхні душі вже давно стали їжею для міста.

Архітектор стояв над ним. Його тіло з металу постійно рухалося, наче він дихав чужими життями. Біле, мертве обличчя з кров'ю навколо рота було єдиним джерелом світла, яке поглинало все інше.

"Прокинувся, але це не надовго", — проскрипів монстр. "Твоя іскорка вже гасне. ".

"Що... що ти... припини!" — Дмитро відповз назад, притискаючись до стіни.

"Припинити? Я тільки починаю. Я смакую твій холодний піт, твій солодко пахучий страх. Це мій нектар", — хрипів голос, сповнений насолоди.

"Я не боюся! Я тебе знищу!" — вигукнув Дмитро, хапаючи іржавий лом, який він помітив раніше.

Знищиш? Ха! Ти — лише крихітний шматочок органіки, що розкладається, який я зараз поглину. Твій страх — це найчистіший кайф. Він пахне, як гниль і солодка кров".

"Чому... чому ти існуєш?" — голос Дмитра тремтів.

"Я не існую, я є", — відповів монстр. "Я — біль у кістках старого міста, я — бруд у кожній тріщині, я - кожна піщинка цього міста. Я — , що пожирає ілюзії вашого безпечного світу. Ви думали, що володієте містом? Ні. Воно володіє вами. А я володію ним".

Раптом вхід до машинного залу заблокувався величезними залізними дверима. Почувся крик зовні, сповнений відчаю.

"Діма! Ти тут? Відгукнися!"

Це була Оксана. Вона знайшла його.

"Оксано! Я тут!  Біжи! Забирайся звідси!" — закричав Дмитро.

Монстр засміявся хрипким, сухим сміхом. "Ще одна іграшка. Який щедрий подарунок, невже мені сьогодні везе".

Істота пустоти  почала рухатися до входу, відсуваючи залізні двері своїми металевими руками. Дмитро стиснув лом.

Коли Оксана відштовхнула двері і зазирнула всередину з ліхтарем, вона побачила жахливу картину: монстр стояв, а Дмитро замахнувся ломом на його біле обличчя.

"Стій!" — закричала Оксана.

Але Дмитро вже завдав удару. Він влучив просто в центр білого обличчя. Замість крові з рани хлинув чорний дим, а металеві конструкції, з яких складався монстр, почали скрипіти і розпадатися.

"Ти... ти... знищив моє обличчя... але не життя..." — прохрипів він, розчиняючись у чорному диму.

Машинний зал почав руйнуватися. Оксана схопила Дмитра за руку і витягнула його на поверхню. Вони бігли через провулок, який тепер здавався звичайним, старим провулком. Червоне марево зникло.

Вони вибігли на вулицю, задихаючись. Позаду них провулок замовк. Вони повернулися додому, нікому не розказуючи про те, що сталося.

З того дня Дмитро більше ніколи не жартував про міські легенди. Він знав, що зло все ще там, у глибині міста, хоча його Володар і втратив своє обличчя. Місто стало тихішим, але його таємниця залишилася з ними назавжди.