Тіні міста

Місто ніколи не спить, але деякі його куточки засинають назавжди. Таким був Провулок Забутих Ліхтарів — вузький, брудний прохід між двома старими, закинутими фабриками в індустріальному районі. Це місце було виключено з карт міста, і навіть бездомні оминали його стороною. Ходили чутки, що там живе щось, що харчується відчаєм і страхом.

Шістнадцятирічна Оксанa, практична і відповідальна старша сестра, завжди намагалася тримати свого чотирнадцятирічного брата Дмитра подалі від небезпечних районів. Дмитро ж, незважаючи на свій вік, був схиблений на міських легендах і паранормальних явищах. Він бачив лише виклик там, де інші бачили порожнечу.

Одного дощового вечора, коли місто потопало в неонових відблисках, Дмитро сидів у своїй кімнаті, розглядаючи стару, розмиту фотографію Провулка Забутих Ліхтарів, яку він знайшов в інтернеті. На знімку було видно лише переплетені металеві конструкції та дивне червоне світіння на задньому плані.

"Оксано, подивися на це", — покликав він сестру, яка сиділа за уроками.

Оксана підійшла, кинувши погляд на екран телефону. "Це просто старе сміття, Дмитре. Навіщо тобі це?"

"Це Провулок Забутих Ліхтарів. Кажуть, там живе якась сутність. Люди, які туди заходять, зникають безслідно. Жодного тіла, жодного свідоцтва", — Дмитро був захоплений.

Оксана закотила очі. "Дурниці. Це, мабуть, наркомани чи просто бродяги, які не хочуть, щоб їх знайшли. Не займайся дурницями".

"Але чому його немає на жодній карті? Чому навіть поліція не патрулює цей район?" — наполягав Дмитро.

"Бо це приватна власність, яку всі покинули, і нікому немає діла. Обіцяй мені, що не підеш туди", — суворо сказала Оксана.

Дмитро мовчав, дивлячись на екран. Він пообіцяв, але в його очах горів вогник нестримної цікавості. Він вирішив довести, що його сестра помиляється, і що він достатньо дорослий, щоб розгадувати таємниці.

Пізно ввечері, коли Оксана заснула, Дмитро тихо вислизнув із квартири. Він узяв із собою ліхтар, ніж і телефон. Він не відчував страху, лише азарт.

Дійшовши до індустріального району, він знайшов вхід у провулок. Це була вузька шпарина між двома бетонними стінами. Замість чорних дерев його оточували іржаві металеві балки, покручені дроти та розбиті вікна, що нагадували викручені, покручені кінцівки. Червоне світло від далекого неонового знаку просочувалося крізь них, створюючи ілюзію кривавого марева, що висіло в повітрі. Це було саме те тло, яке він бачив на фотографії.

"Звичайний провулок, просто старе залізо і сміття", — пробурмотів Дмитро, намагаючись переконати самого себе.

Він зробив крок усередину. Відразу ж запахи змінилися. Замість звичного аромату вологого асфальту, повітря було насичене важким, металевим запахом, схожим на іржу, масло та щось гниле. Ліхтар Дмитра ледь пробивав густу темряву.

Він йшов далі, залізо навколо нього скрипіло і стогнало від вітру. Червоне марево ставало густішим, воно немов дихало. З кожним кроком конструкції ставали все більш потворними, їхні форми формували обриси облич, що кричали в безмовному жаху.

Раптом Дмитро почув шерех. Він зупинився і присвітив ліхтарем. Нічого. Потім він почув кроки. Важкі, розмірені кроки, що наближалися до нього. Вони звучали як удари кігтів по бетону.

"Хто тут?" — його голос пролунав тонко і невпевнено.

Тиша. Але погляд. Важкий, холодний, невидимий погляд, що пронизував до кісток.

Дмитро кинувся бігти. Він не знав куди, просто вперед, подалі від цього звуку. Ліхтар випав із рук і розбився об бетон. Хлопчик залишився в повній темряві, освітленій лише моторошним, криваво-червоним світлом, що тепер виходило з самого серця провулка.

Він спіткнувся і впав у відкритий люк. Це було щось схоже на величезну каналізаційну шахту. Дмитро затамував подих. Кроки зупинилися прямо над ним.

Зверху пролунав голос. Це був не людський голос. Він звучав як скрип металу, шипіння пари і хрип одночасно.

"Я тебе бачу, я чую твій запах, я  чую твій страх... Ти помилився місцем для прогулянки, малий..."

Дмитро підняв очі і побачив Його. Точнісінько як на картинці: біле, скривавлене обличчя без очей, лише чорні провали рота з гострими зубами, тіло, що складається з переплетених металевих балок і дротів, загорнуте в темний плащ із брезенту. Воно визирало з-поміж конструкцій на тлі кривавого світла.

"Що... що ти?! Що ти ттаакекке!" — закричав Дмитро, тремтячи від жаху.

Голос прохрипів, наче сміючись: "Я — все, чого ти боїшся в темних частинах твоїх думок.  Я — свербіж у твоєму розумі, бруд під твоїми нігтями, я навіть голос твоєї совісті - коли це потрібно!!! Я — Кривавий архітектор пустоти. І ти тепер — мій новий проект".

Дмитро знепритомнів.