Розділ 2. Дорога крізь Тіньові Горби

Ліс проводжав її тихим шелестом листя. Сухі трави світляниць щовечора гуділи для Лумі, але сьогодні вони мовчали. Навіть птахи не співали, ніби боялись темряви, що насувалась.

Лумі йшла стежкою, тримаючи Люму попереду, щоб та освітлювала шлях. Попереду здіймалися Тіньові Горби — місце, куди ніколи не падало сонячне світло. Говорили, там живуть тіні здавна забутих істот. Вони не злі, просто самотні. І якщо почують голос, то біжать на нього, сподіваючись, що це до них прийшов друг.

Але люди їх бояться.

Коли Лумі зійшла на перший пагорб, вона відчула, як повітря стало густішим, холоднішим. Тиша була така сильна, що навіть її кроки здавалися надто гучними.

— Не бійся, — прошепотіла Люма, загойдуючись у повітрі. — Ми не самі.

— Це має мене заспокоїти? — невпевнено усміхнулась Лумі.

Тінь зліва поворухнулась.

Лумі завмерла.

З темряви вийшла істота — велика, схожа на ведмедя, але зроблена з диму. Її очі були двома фіолетовими смужками.

— Не… тікай, — прошепотіла істота, і її голос нагадував подих вітру. — Ти… світла… не йди…

Лумі згадала, що дідусь говорив: тіні не злі. Вони бояться самотності.

Вона зробила крок уперед.

— Привіт. Я Лумі. Я не нашкоджу тобі.

Тінь подалася назад, немов не очікувала, що хтось заговорить із нею. Вона здригнулася, ніби їй боляче від світла зорі.

— Боляче… але тепло… — прошепотіла вона.

Лумі зважилася й торкнулася темної істоти. Її долоня пройшла крізь тінь, але та не розсіялася. Навпаки — навколо долоні засяяв сріблястий контур.

— Що сталося з небом? — запитала дівчинка.

Тінь затремтіла.

— Прокинувся… Ворог Світла… Той, хто колись жив у Тріщинах Неба… Він… ковтає зорі… Він хоче, щоб світ забув, що таке світло…

Лумі відчула, як у неї по спині пробіг холод.

— Як його звати?

Тінь відступила, ніби боялася вимовляти ім’я.

— Моррак.

І в ту ж мить земля здригнулася, небо потемніло, а десь далеко почувся глухий гул, ніби хтось величезний стукав по небесній тверді.

— Він шукає тебе, дівчинко світла, — попередила тінь. — Ховайся…

Але Лумі підняла голову.

— Я не сховаюсь. Я маю зупинити його.

Тінь на мить затихла.

— Тоді… іди… Але пам'ятай… Темрява страшна лише тим, хто ніколи не намагався її зрозуміти…

І тінь розчинилася у повітрі.

Лумі продовжила шлях.