Розділ 1. Ніч, коли зірки впали на землю

У далекій-далекій країні, де ночі сяяли так яскраво, що можна було читати казки без свічки, стояв Зоряний Ліс. Цей ліс був особливим: кожне дерево мало світлячкову кору, кожна квітка світилась м’яким світлом, а на гілках замість роси ночами лежали маленькі зірочки. Саме тому мешканці називали його — Лісом, де живуть зорі.

У цьому лісі народилася дівчинка на ім’я Лумі. Її волосся світилося сріблястим сяйвом, а очі нагадували два маленьких місяці. Всі звірята лісу знали: Лумі — особлива. Вона була зоряною лісничкою, єдиною дитиною, яка могла розмовляти зі світлом, слухати шепіт дерев і торкатися зірок, не обпікаючи пальців.

Лумі жила з дідусем — мудрим лісовим хранителем Ораном. Він був низеньким, із довгою білою бородою, на якій завжди застрягали найдрібніші зірочки. Оран колись сам був зоряним лісничим, але з віком світло в його руках згасло, і тепер він навчав маленьку Лумі берегти Ліс.

Одного вечора, коли небо було чистим, а місяць схожим на човник, над Лісом раптом почався зоряний дощ. Але цього разу він був не звичайний. Зірки не випаровувалися, торкнувшись землі, як завжди, — вони падали важкі, палаючі, і ламали гілки дерев.

Лумі вибігла з хатинки.

— Дідусю, що відбувається? — здивовано вигукнула вона.

Оран тільки нахмурився.

— Це… недобрий знак. Зірки не падають просто так. Їх хтось штовхає з неба.

Лумі підбігла ближче й помітила біля коріння старого дерева маленьку яскраво-синю зорю. Вона тремтіла, як злякане звірятко.

— Вона боїться… — прошепотіла Лумі, торкнувшись зорі долонями. — І… вона говорить.

— Що вона каже? — спитав Оран.

Лумі прислухалася. Перед її внутрішнім поглядом спалахнули образи: чорна тінь над небом, крижані пазурі, що рвуть світло, і величезне око, яке дивиться згори.

— Дідусю… щось темне прокинулося. І воно хоче забрати всі зорі з неба.

Вітер з Лісу підтвердив її слова. Дерева тихо шурхотіли: «Темрява пробудилась…»

Оран глянув на онуку з тривогою.

— Це почалося раніше, ніж я думав. Лумі, час тобі виконати свій обов’язок. Ти маєш вирушити до Серця Неба і дізнатися, хто краде зорі.

Лумі відчула, як її серце калатає в грудях. Вона ще ніколи не покидала Зоряного Лісу.

Але якщо вона не піде — зорі зникнуть назавжди.

Вона стиснула долонями маленьку синю зоринку — тепер її звали Люма, і вона світитиме їй дорогу.

— Я готова, дідусю, — сказала Лумі.

І так почалася її велика подорож.