Глава 3. Лисиця Тіней повертається

Санта тримає кристал у руці, а кошеня — на плечі, де воно зручно вмостилося, немов маленький пухнастий ангел-охоронець. Та замість полегшення в повітрі стоїть напруга, ніби сам мороз уважно прислухається до кожного подиху.

Кристал знайшовся. Але причини його зникнення — ні.

Палац оживає, коли Санта знову заносить світляний камінь до головного залу. Ельфи забігають, перевіряючи замки, вікна, чарівні пастки й дзвіночкові пастори. Хтось тримає збільшувальне скло, хтось — сніжинковий сканер. Та всі раз за разом кидають погляди на кошеня.

Воно сидить посеред зали на теплій ковдрі й хрумтить льодовими цукерками, які йому приносить кухонна ельфка Лілі. Малюк облизує лапки й щоразу сором’язливо ховає очі, коли хтось із ельфів дякує йому за порятунок.

— Але чому вона бере саме кристал? — бурмоче Санта, ходячи колом. — Чому зараз?

Кошеня насторожується. Його вушка піднімаються дибки, хвостик трохи напружується. Воно чує щось раніше за всіх.

Санта спиняється.

Дзвін. Глухий. Крижаний. Схожий на подих темряви.

— Вона повернулася… — шепоче Санта.

Тіні на стінах здригаються. Вікна вібрують. І раптом — холодний порив вітру вибиває двері в зимовий сад.

Санта й ельфи вмить підводять голову.

На сніговій плиті стоїть вона — Лисиця Тіней.

Очі мерехтять синювато-чорним вогнем. Вона зовсім не виглядає переможеною. Навпаки — розлюченою, що її здобич відібрали.

Кошеня піднімається й сміливо виходить вперед. Воно вже не тремтить. Тепер, коли Санта поруч, воно почувається сильнішим.

— Ти вже зробила достатньо шкоди, — суворо промовляє Санта. — Різдво не час для крадіжок.

Лисиця скривлюється. Її хвіст перетворюється на довге тіньове марево, яке обвиває сніг під лапами. Вона ніби намагається щось сказати — але замість слів виривається шиплячий звук.

І тоді — диво, несподіване навіть для Санти.

Кошеня ступає вперед… піднімає голову… і співає.

Це не муркотіння й не м’яу. Це щось середнє між дзвіночком і подихом теплого вітру. Ніжна, добра, чиста мелодія. Вона не лякає, не виганяє.

Вона пропонує світло.

Лисиця завмирає. Очі її блискають розгублено. Чорні тіні навколо неї похитуються. І Санта нарешті розуміє:

— Вона… не зла, — шепоче він, вражений. — Вона боїться світла. Воно для неї надто яскраве. Надто сильне.

Лисиця робить крок назад, тоді ще. Кошеня підходить до неї, зовсім поруч. Воно не тікає, не напирає — просто стоїть поруч, випромінюючи спокій.

Тінь навколо лисиці тремтить… і починає танути.

Так, ніби малюк своєю теплотою торкається тієї частинки темряви, яка ще лишається в ній переляканою і самотньою.

Лисиця опускає голову й втикається носом у сніг. Тіньовий хвіст зникає, а постать стає менш загрозливою, ніж хвилину тому. Вона робить останній, нерішучий погляд на кошеня… і втікає. Але не злобно — а просто тому, що не готова до світла.

Санта видихає. Ельфи з полегшенням зітхають.

Кошеня повертається до Санти й гордо піднімає хвостик.

— Ти щойно зробив більше, ніж будь-яка чарівна пастка, — усміхається Санта. — Інколи світло перемагає не силою… а добром.

Малюк м’явкає — тихенько, але щасливо.

Того вечора Санта піднімає кристал на вершину головної ялинки. Світ загоряється святковим сяйвом, і кожна людина, кожна дитина, навіть не знаючи чому, відчуває: цьогоріч Різдво особливе.

Поруч на гілці сидить маленький пухнастий герой з сяючим зірковим сердечком на грудях.

Відтоді говорять: коли в новорічну ніч хтось почує тихе, майже нечутне муркотіння — то десь поруч проходить Зоряне Кошеня, яке несе світло тим, кому воно потрібне найбільше.