Глава 2. Спогад Зоряного Кошеняти

Кошеня тремтить так, що маленькі вушка ледь-ледь підстрибують. Та попри це, воно не відводить погляду від Санти, ніби прийшло сюди з дуже важливою місією.

Санта присідає навпочіпки, щоб не лякати малюка, і теплим рухом простягає руки.

— Ти щось приніс? — м’яко запитує він.

Кошеня крокує вперед, і золотистий мішечок тихенько дзенькає в його лапках. Воно кладе його на сніг між ними й обережно штовхає до Санти.

Санта розв’язує стрічку. І — ахає.

Сріблясте сяйво, знайоме як дихання Різдва, вихлюпується на холодне повітря й осяює все навколо.

Кристал Зорі.

Санта підносить його ближче до очей — справжній, не ілюзія, не підробка.

Та питання стає ще більшим: як це крихітне створіння його знаходить?

— Але ж… як ти його віднайшов? — шепоче Санта, не в силах приховати здивування.

Кошеня на мить заплющує очі, наче згадуючи щось дуже важливе. І тоді відбувається диво: над ним з’являється прозоре сяйво, яке нагадує розтріскану кригу, — і всередині неї починає розгортатися спогад.

Санта завмирає. Навіть вітер притихає.

Малюк блукає засніженим лісом. Сам. Ніч темна, але небезпека не лякає його. Він іде, поважно піднімаючи лапки, хоча замети вищі за нього.

Раптом — шелест. Стрімкий. Гострий.

Кошеня піднімає голову — і бачить тінь, що ковзає між деревами. Лисиця Тіней.

Її очі мерехтять темним блиском, а рухи лишають на снігу нечіткі, туманні сліди — ніби вона наполовину створена зі снігу, а наполовину з нічного туману. Це хитра крадійка, яка здавна полює на все, що сяє, — особливо на речі Санти.

Санта у спогаді бачить, як тіньова лисиця нишпорить біля задніх воріт палацу. Як розчиняється у темряві й проникає всередину. Як повертається — вже з кристалом у пащі.

Малюк лише кліпає — і рушає за нею. Його маленькі лапки провалюються в пухкий сніг, але він уперто слідує за тінню. Він ковзає по льоду, падає в замет, але знову піднімається.

Лисиця тікає глибше в ліс і зникає під корінням старої велетенської смереки, яку місцеві істоти називають Древньою Вартовою.

Там її барліг.

Кошеня зупиняється перед темним входом. Ліс навколо шумить, попереджає, але малюк не відступає. Він зазирає всередину — і бачить, як лисиця кружляє навколо кристала, муркочучи від задоволення.

Кошеня глибоко вдихає. Його маленьке серце калатає, як дзвінкий дзвіночок на санях. І воно робить єдине, що може. Воно заходить у барліг… стає перед лисицею… виставляє свої крихітні лапки… і муркоче.

Не сердито. Ні.

А так тепло й добродушно, ніби всім своїм маленьким серцем говорить: «Світло не твоє, але я не хочу тебе кривдити. Просто поверни його».

Лисиця здригається. Для неї світло — ворог, а добро — незрозуміле й страшне. Тож вона розвертається й вислизає з барлогу, ніби тінь, що тікає від світанку.

Кошеня підходить до кристала, обережно бере його в зуби — і починається довгий, слизький, морозний шлях назад до палацу.

Спогад тане, наче крижинка на сонці. Санта сидить приголомшений.

— Ти… ти врятував Різдво, маленький сміливцю, — нарешті вимовляє він.

Кошеня тихенько м’явкає, ніби заперечуючи: «Не сміливе — просто робив, що треба». Санта піднімає його на руки й пригортає до теплого червоного хутра. Тепер він знає: ця пригода тільки починається.

Адже якщо Лисиця Тіней наважується викрасти сам Кристал Зорі… то в лісі починають діяти сили, які не пробуджувалися століттями. І Санта мусить розібратися — чому саме зараз.