Глава 1. Зниклий Кристал

У зимовому палаці Санти панує ранкова тиша — та сама, що завжди розтікається коридорами в передріздвяні дні. Але сьогодні тиша не спокійна, а напружена, ніби щось невидиме тривожно шурхотить між ялинками. Сніжинки за вікнами падають повільніше, обережніше, наче теж відчувають: сталося щось недобре.

Санта прокидається ще до першого дзвону різдвяних годинників. Його турбує дивний холод, який пробирається у кімнату, хоча камін горить усю ніч. «Холод передчуття», — сказала б пані Санта, але вона поїхала розносити подарунки в гірські села разом із групою ельфів. Санта лишається в палаці, щоб закінчити останні приготування.

Він зітхає, натягує пухнасті червоні чобітки й рушає до Серцевини Палацу — місця, де зберігається головний скарб Різдва: Кристал Зорі. Саме він запалює світло на головній ялинці світу і розсіює по землі тепло, яке об’єднує серця, — без нього свято не може розпочатися.

Коридори порожні. Ельфи ще не повернулися з майстерень, де закінчують пакувати останні подарунки. Санта звично торкається різьблених дверей покою з кристалом — вони розчиняються з легким сріблястим шелестом.

Але всередині темно. Не просто темно — порожньо. Точніше… надто порожньо.

Санта завмирає. На постаменті, де завжди пульсує зіркове світло, тепер лежить лише маленький шматочок сріблястої стрічки — такої, якою ельфи іноді перев’язують особливо цінні речі. Але зараз ця стрічка чужа, наче принесена ззовні.

— Ні… ні, тільки не це… — шепоче Санта.

Він кидається до шаф, до шухляд, зазирає під постамент — нічого. Схилений, він навіть перевіряє старий чайник ельфів, де вони люблять ховати печиво. Але кристала немає ніде.

Санта вистрибує в коридор, і густа тривожна хвиля прокочується палацом. Він проходить між усіма кімнатами, поглядаючи під подушки, у коробки з іграшками, навіть у мішки з подарунками — марно. Наче кристал просто… випаровується.

Та коли він виходить у двір, вітер приносить йому під ноги дещо більше за натяк. Сліди. Легкі, майже непомітні, але Санта знає кожну істоту в околицях — ці сліди чужі. Вони ведуть від задніх воріт палацу до лісу, де густі ялини злипаються кронами, утворюючи темний тунель.

Санта проводить рукою по бороді.

— Хтось пробрався вночі… і знав, що шукає, — вимовляє він повільно, відчуваючи холод від задуму.

Не зволікаючи, Санта бере великий різдвяний ліхтар, який не боїться жодних хуртовин, і рушає слідами у глибину лісу. Засніжені гілки хитаються над головою, а темні тіні між деревами здаються неприродно живими.

— Лише не це… Кристал Зорі… — повторює він, крокуючи все далі.

Санта проходить повз замерзле озеро, де влітку катаються оленята, минає стежку до майстерень гномів, потім зупиняється на узліссі. Сліди, що такі виразні на снігу біля палацу, раптом… зникають. Наче той, хто їх залишає, розчиняється у повітрі.

Санта припадає на одне коліно, проводить рукою по снігу. Нічого незвичного — лише пухкий білий пух.

— Не може бути… — бурмоче він.

Вітер знову змінює напрямок — і крізь шелест гілля Санта чує… м’яке, ледь вловиме «м’яв».

Він обертається.

З-під низької ялини вибігає маленьке тигрове кошеня в червоному костюмчику. Воно тремтить від холоду й непевно дивиться на нього, але в лапках стискає щось позолочене.

Санта широко розплющує очі.

— Маленький мандрівнику… ти загубився? — лагідно питає він.

Кошеня підходить ближче — і так починається історія, про яку згодом говоритимуть усі різдвяні істоти. Історія, що приводить Санту до великих пригод. І до ще більшого дива.