Зайчик Хрумчик

Жив собі маленький сірий зайчик на ім’я Хрумчик. Любив він стрибати по галявинах, грітися під сонечком і гризти солодку конюшину. Одного ранку вибіг він з нірки — і так захопився метеликом, що навіть не помітив, як зайшов далеко в ліс.

Метелик зник, а навколо — високі дерева, густі кущі, темно і тихо. Зайчик злякався. «Мабуть, заблукав…» — прошепотів він і насторожено підняв вушка.

Пішов стежкою, потім іншою — але всюди однаково. Вітер шелестів листям, десь дятел стукав по дереву, а дому ніде не видно.

Сів Хрумчик під ялинкою та заплакав. І тут почув лагідний голос:

— Чому ти плачеш, маленький? — спитала білочка з гілки.

— Я загубив дорогу додому…

— Не журися, — усміхнулась білочка. — Я знаю цей ліс як свої лапки. Ходімо, я покажу, де твоя галявина.

Вони рушили разом. По дорозі їм зустрілася мудра сова.

— Куди це ви, мої мандрівники? — спитала вона.

— Зайчик додому поспішає, — відповіла білочка.

— Тоді йдіть уздовж струмочка. Він приведе вас просто до поля, а там уже й нірка близько, — порадила сова.

Хрумчик подякував і побіг уздовж струмочка. Вода дзюркотіла, сонце крізь дерева пробивалося — і серце в зайчика відразу стало легше.

Невдовзі він побачив знайому галявину, свою конюшину й нірку під старим дубом. Радісно скочив усередину й прошепотів:

— Дім найкращий, коли ти знаєш, як до нього повернутися.

Відтоді Хрумчик ніколи не бігав далеко один, а коли й ішов у ліс — завжди запам’ятовував дорогу.

Казка вчить: навіть коли заблукаєш — не бійся просити допомоги, бо добро завжди допоможе знайти шлях додому.