Розкішне життя

                                     Розділ  3.  Розкішне життя

       Щоранку після фіззарядки Міністр внутрішніх лісових справ викупувався в озері, потім, слухаючи по радіо лісові новини, снідав. Гашка подавала йому страви, витирала рушничком замусолені жиром лапи та морду. Потім причісувала, одягала, і він, свіженький, як огурчик, ішов на роботу, яка полягала в тому, щоб бути в курсі всіх внутрішніх лісових справ.

       Спочатку він відвідував ведмедя Грицька Івановича і його родину, далі оббігав садиби вовків, лисиць, диких кабанів, зайців, шакалів, бобрів, барсуків та білок. Зміїв боявся змалку, їжаків недолюблював, а птахів не надто бавив своєю увагою, може, і соромився, згадуючи недавнє своє життя. Повертався додому стомленим і голодним. Гашка з прислугою зустрічали його на воротях. Спочатку Міністра купали у теплій, з м’якою чебрецевою піною, купелі, потім годували дарами лісу і вели в світлу

опочивальню, де Недригайло спав на білосніжних накрохмалених простирадлах майже до заходу сонця.. Після пробудження він з’їдав лише пару засмажених гусей з яблуками та пив каву. Гашка робила йому нову зачіску, одягала в мундир для урочистостей і він поспішав на засідання Ради Міністрів у царський палац. Кожен міністр ніс владиці якийсь подарунок. Недригайла Гашка привчила брати завжди дві бичачі засмажені ляшки і літрову банку сметани. Раз на тиждень він носив ананасовий лікер та шоколад з горіхами.

       Але якось... І треба ж було отому «якось» статися! Якось набридло Недригайлу таке тихе, розкішне, нудне життя і він завив.., дуже завив, прокинувшись перед заходом сонця. На превеликий подив своєї блакитноокої служниці Гашки він відмовився від гусятини і кави, а так, як лишалося ще майже півтори години до засідання ради, побіг у одних трусиках і бавовняній жовтій кепочці, побіг, увесь тремтячи від радісного передчуття незвичайності, на лісову галявину. Вона, залита призахідним сонцем, усіяна різнобарвними пахучими квітами, пронизана пташиним щебетом, вабила Вовка, як молоде ягня.

       Недригайло, радісно охнувши, впав у пухнасту шовктраву і завмер у ній, розкинувши лапи, наче вмер... І все затихло в ньому в очікуванні хвилюючого полювання.

                                           Розділ 4.  Зустріч з іншопланетянами

• Цвірінь, сестро, глянь, вовк неживий, -- обізвалася до подруги молоденька горобчиха з темними крильцями.
• Цвірінь! От цікаво! Ану підлетімо ближче! – радо відгукнулася світлокрила подруга, -- Та не бійся!
• А я і не боюся!
• Обережно, не так зопалу!
• Та він же мертвий!
• Справді мертвий, -- заділа вовка за вухо крилом світлокрила..

       Отак, перемовляючись між собою, горобчихи збиралися уже сісти на вовка. А тут на тобі – бджола у вовка під вухом продзижчала, за нею – друга, третя на носа сіла. Він зранку чай з медом пив, от вони на запах і зліталися. Четверта так лоскітнула його крильцем під носом, що біднесенький Недригайло не витримав - та як чхне..! Ой лишенько! Лишенько! Що це? Ожив? То горобці - врозтіч, а бджоли – на квітки. Тихо знову стало. Недригайло з досади ледь не заплакав – отака здобич з лап вислизнула! Але вирішив не здаватися. Голову набік одкинув, зуби вишкірив. Лежить --  справжнісінький тобі неживий вовк! А горобці дзьобами пір’я перебирають та на нього з дерев поглядають. Дивно їм! Може, примарилося, а, може, вовк хитрував. Так то була б лисиця, а це ж вовк. Ні, мабуть, то бджоли чхали.

• Бджоли, це ви чхали? – спитала чорнокрила горобчиха.
• Ні, не ми. А що?
• А хто ж?
• Не знаємо, не знаємо. Нам медом пахне від волохатого.

       Хто зна чим би все це скінчилося, як раптом ніжне жебоніння долинуло згори. Горобці аж голови задерли, бджоли зависли в повітрі, швидко махаючи крильцями. Раптом у небі, прямо над галявиною, зависла сліпучосяюча миска з червоними очима. Вона тихо опускалася все нижче і нижче. Уже і Вовк її помітив крізь ледь примружені очі. Встати б тут – і дременути, так тіло, наче задерев’яніло. А невідомий гість зробив широке коло над лісом, розсипаючи навсібіч снопи яскравого сяйва, і почав  опускатися на лісову галявину у сині дзвіночки, які гойдалися і біля Міністра. Клацнуло. Відкрилася округла покришка, і з миски стрибонули у траву троє невисоких чудернацьких створінь у срібно-блакитних комбінезонах. На головах у них були

 пухнасті білесенько-жовтогарячі шапочки, а в руках ( скажемо таки, в довгуватих руках) тримали чудернацькі золотаві кругляки, якими наче обмацували все навколо себе.

-     Дже, джом, джо, -- пробелькотіло найвище створіння.

• Джі, джо, джай, -- відповіло середнє.
• Джам, джі, джу, -- вигукнуло третє, найменше, і сміливо підійшло до Вовка.

Нахилилося. Кругляком поводило вздовж тіла Вовка, похитало головою і раптом  дзвінко засміялося:

• Вставай, циркачу!

Вовк аніруш.

• Вставай, вставай, не придурюйся!
• Гр-р-р! – прогарчав Вовк, а у самого від страху аж лапи затремтіли.

Горобці та бджоли на сосні між гілок поховалися.

Недригайло спочатку розплющив одне око – блакитне довгасте лице з величезними круглими зеленими очима, які з неприхованою цікавістю дивилися на сірого, схилилося до вовчої морди. Вовк розплющив друге око – уже шестеро різнобарвних очей сміялися з нього. Він схопився на лапи. По тілу забігали мурашки. Хвіст дрібно тремтів.

• Чого треба? Хто такі? – заїкаючись, запитав.
• Можна і ввічливіше, птахолове! – іронічно зауважило найвище створіння.
• Птахолов? – перепитав Вовк.
• Птахолов, птахолов, -- закивало найменше створіння із червоною кулькою на лобі.

Недригайло отетерів. Звідки вони знають?

• Ми все про тебе знаєме, Міністре! – наголосив на останньому слові середній.

Вовка кинуло в жар. Кулька над головою найменшого заблимала, яскраво спалахнула і раптом виголосила тонесеньким голосочком:

• Дано дозвіл на ознайомлення!