Прощавай, рідна оселю!

                              Казка про Вовка Недригайла

                                          1 частина

                                               Розділ 1.  Прощавай, рідна оселю!

      В одному густенному лісі поблизу веселої дзюркітливої річечки Світанки жив-був молодий хитрий Вовк Недригайло. І не випадково дали йому звірі таке ім’я – адже був дуже улесливим і спритним: жодна здобич не могла минути його чіпких лап та гострих зубів. Якщо уже надумав кимось поживитися, то обов’язково досягне свого.

       А спосіб був досить простим – ляже, бувало, на лісовій запашній галявині навпроти сонечка: прикинеться спочатку дуже хворим – з боку на бік, стогнучи, перекидається, а потім і лапи простягне, морду витягне – ну справжнісінький тобі неживий вовк, ще і зуби вишкірить. То дурні пташечки – цвірінь та тьох – злітаються подивитися, а декотрі, сміливіші, ще і ближче підлітають: дуже охота клюнути здохлого вовка; а інші хочуть просто зблизька глянути востаннє на прославленого вояку.

       То Вовк тут не дрімає, а лапами тільки – дриг – то двох-трьох птахів під себе і закине... І знов затихне, замовкне, неначе і не він щойно лапами дригав. А потім знову – дриг-дриг – і ще кілька нещасних птахів зникає під його волохатим черевом. Отак і надригає, бувало, собі сніданок. А інколи і зайчики попадалися. Пробігають мимо, бачать: вовк неживий, птахи над ним кружляють, --  то, деякі, дурненькі, близенько до нього підскакують – а от зовсім і не страшно! – а вовк я – як дригоне лапою - та зайчика по голові, то бідолаха і Богу душу віддасть...

       Всякої було здобичі у Недригайла! І пішли про нього всілякі чутки по лісу:

одні звірі його боялися, інші – насміхалися, бо де ж це бачено у такий спосіб вовкові полювати?

      Якось дійшла про вовка чутка до самого Царя звірів Лева, який жив у центральній печері, оточеній стрункими високими соснами, на яких уночі ухкали сови.

       Того теплого ранку слуги-шакали, як завжди, спочатку причісували владику, потім умивали джерельною водою і довго масажували його старіюче царське тіло. А куховарки-лисички тим часом накривали стіл. Чого там тільки не було! І баранячі відбивні, і курині котлети із зеленою приправою, і заливні карасики, і окороки молодих поросят з петрушкою, і омлет по лісовому рецепту, і безліч солодощів та напоїв. Лев сидів у високому дубовому кріслі і смачно жував, припиваючи «Кока-колою». Саме тоді і привели до нього шакали Недригайла, вірніше, притягли, бо Вовк таки добряче впирався.

• Ледве знайшли, -- витер старший шакал спітніле чоло, -- спав біля річки Світанки.
• Солодко похрапуючи, -- дрібненько засміявся молодший шакал.
• Отож, -- вишкірив Вовк зуби, -- розбудили саме тоді, коли посміхався – снилося, що здоровенного бика так дригонув, що той і здох на місці. Збудився од болю. Як я, бідний, крикнув – тягли ж за хвоста...!
• Ми за хвоста його як потягнемо, -- вихвалявся, сміючись, старший, -- а він як витріщиться на нас, злякано-лютий, от-от накинеться...
• Та як зареве.., -- заглянув улесливо Леву в очі менший, -- а ми йому: «Ходімо, владика кличуть! Додригався!»
• А він, ваше царське високородіє, -- продовжує старший, -- і не злякався щоб дуже – потягається: «Кличе, та й кличе». От, клята душа, думаємо, нічого не боїться, то ми його тоді швиденько й скрутили.

І цар глянув на вовка похмуро, дожував баранячу ногу, ковтнув омлет і проревів:                                                                                                                                     

• Та як ти смієш, негіднику, у моєму лісі звірів та птахів дурити?! Де такий закон є, щоб отак безчесно полювати? Ти що, лисиця?
• Ні, -- буркнув Вовк і опустив голову.
• Геть з мого лісу, безсоромцю! Щоб духу твого тут не було! А ослухаєшся – накажу судити найсуворішими лісовими законами! Геть! – та так тупнув лапою розлючений Лев, що «Кока-кола» у бокалі підскочила.

Раді прислужитися, шакали гнали бідного Недригайла аж до лісової межі. Далі був степ, ще далі – колосилася пшениця і ледь-ледь виднівся на обрії другий ліс. Незнайомий і таємний, лякав своєю темною далеччю. Недригайло з ненавистю глянув на шакалів і вишкірив зуби.

• Ну-ну, тихіше, ми тут при чому? – розвели шакали лапами.

                                                  Розділ 2. Несподіванка Холодного лісу

       І вовк побіг, підібгавши хвоста... Біг пахучим лугом, не оглядаючись. Нюхав синьоокий чебрець, торкав носом білу кашку деревію, милувався блакитнозорими волошками, блукав зором поміж польових васильків та ромашок. «Як їх мало лишилося, -- промайнуло в голові!» А все ж --  гарно! Та на душі сумно... Оглянувся – добре жилося йому у рідному лісі – і здавила туга серце, і заурчало в животі. Та Недригайло не з тих, щоб відчаюватися, чи проситися. Побіг далі. Пшениця легенько стьобала достигаючими колосочками по боках, в очі лізли всілякі мошки, мушки та метелики. Одна бджола навіть наважилася зовсім близько продзижчати біля вуха. Відігнав її лапою.

       А он і лісок витикається. Які стрункі сосни! Духмяний запах хвої аж голову запаморочив. Зупинився біля ховрашка:

- Що за ліс, розкажи!

       Ховрашок не знав цього вовка, проте його довірливо-настійливий тон сподобався і ховрашок радо розказав, що це Холодний ліс і у ньому править Лев Товстолап, зовсім хворий, сліпий на одне око і більше за все на світі любить казки. А ще ховрашок чув від крота, що до лісу часто прилітали гості з іншої планети. Та ховрашок і сам бачив, як над пшеницею, ще у квітні, пролітало щось велике, яскраве і зовсім тихе.

       Подякував Недригайло і побіг сміливіше далі. Ось і ліс... На перший погляд: ліс, як ліс, але від кожної травинки, квіточки і кущика віяло якоюсь таємницею.

Сорока проскрекотала:

• Новенький! Новенький!
• Геть! – одмахнувся од неї.
• Доповім царю! Доповім царю!
• Не смій! Не спіши, поганко! Я сам до нього іду!