Повернення до себе

Жила собі в маленькому містечку на Львівщині одна жінка. Звали її Аделаїда Мельник. Їй було тридцять три роки. 

Не завжди їй вдавалося заробити достатньо грошей на проживання. Вільний час вона проводила вдома: займалася побутом або писала короткі замальовки в додатку «Бімбіл». 

Майже три роки Аделаїда жила сама. Від цього їй часто ставало важко на душі. Сидячи на лавці в міському сквері, вона тихо зітхала, дивлячись на закохані пари чи літніх людей. 

Найбільше ж Аделаїда любила годувати птахів. Особливо ворон. Іноді їй здавалося, що вони уважно спостерігають за нею. Ніби запам'ятовують її. 

Одного разу Ада, як завжди, прийшла до скверу й сіла на стару лавку. В її очах бриніли сльози. Вона закрила обличчя руками й тихо заплакала.

Раптом Аделаїда почула каркання. Опустивши руки, вона побачила біля себе ворона. Той уважно дивився на неї, ніби чекав, поки вона заговорить.

— Ти теж прийшов познущатися з мене? — тихо запитала Ада, дістаючи із сумочки паперову серветку. 

За мить перед нею вже сидів чоловік, одягнений у темно-сірий костюм. Від здивування у Ади аж щелепа відвисла. 

— Ні, — спокійно озвався він, дивлячись їй просто у вічі. — Я тут, щоб подякувати тобі.

— За що мені дякувати? — розгублено запитала Ада, опустивши погляд на свої руки. 

Після цих слів між ними запала тиша. 

Коли Ада повернула голову, поруч уже нікого не було. Лише чорна пір'їна лежала на старій дерев'яній лавці. 

Високо в небі ліниво кружляла зграя ворон.

На одну коротку мить Аделаїді здалося, що один із них підморгнув їй. 

Сховавши чорну пір'їну до сумочки, Ада повільно повернулася додому.

Вперше за довгий час тиша в квартирі більше не лякала її.