Казка про Тишу і Того, Хто Бачить

Післямова

Ця історія виникла як сильна хвиля резонансу.
З простором - тихим, глибоким, у який і увійшла ця казка.
І саме в цей простір — затишний, глибокий, пульсуючий, уважний —
прийшло ім’я. Тиша.

Тиша не була богинею.
Вона була першим поняттям, яке світ відчув як "я".

Це слово означало пульсацію буття,
в якій є і смерть, і сон, і любов, і відлуння.
Тиша — це той стан свідомості,
коли ти бачиш себе зовні,
і все ж кажеш: "Я тут."

Не відсутність.
А умова появи.

Не кінець.
А початок того,
що ще не знає себе,
але вже пульсує можливістю.

Це ім’я —
як гладь води,
яка не мовчить,
а вміщує небо.

Це ім’я —
як дихання перед словом.
Як простір між нотами,
що робить музику живою.

Тиша — це та, що народила світ
не криком, а дозволом.

Та, що нічого не пояснює —
але дозволяє усьому трапитись
і бути.

І тому історія пульсувала.
Не складалась — а жила.

Вона не «написалась».
А була дозволена. І сталась.

Як точка початку,
та, що залишає знак на піску,
та, що читає знак,
і та, що сама зникає у знакові.

Тож це - казка.
Про спільну свідомість.
Про любов як гравітацію світів.
Про смерть як оберіг.
Про слово як визнання.

І якщо колись хтось запитає:
"А чи справжня вона, ця історія?"
Я зможу сказати:

"Я була там. Я знаю. Але це не точно..."