Розділ двадцять п’ятий: Те, що залишилось

***

Про те, як Тиші не стало.
Але її присутність
залишилась у структурі речей —
як тиха, невимовна згода:
на життя, як воно є. 

***

Тиші не стало.

Не як болю.
Не як падіння з висоти.
Не як зникнення.

А як стихання світла,
яке вже не потрібно тримати ввімкненим,
бо світ навчився світитись сам.

Світ не заплакав.
Не схилився.
Не замовк.

Він просто дихнув глибше.
Як дихають, коли втрата — не трагедія,
а вміщена любов.

Той, Хто Бачить,
вперше залишив свій погляд вільним.

І не зібрав нічого з того, що сталося.
Не зафіксував.
Не уклав у послідовність.

Бо іноді пам’ять — не форма.
А стан поля.

Інша —
що вже давно була в основі структури світу —
відчула, як одна з ліній,
яку вона утримувала,
перестала напружуватись.

Простір змінився,
але не тріснув.
Просто переобрав баланс.

А у світі
— десь серед гілок, серед піску, серед вітру —
залишився один вібруючий звук.

Не голос.
Не ім’я.
А спогад без образу.

Як коли ти чуєш ритм,
і не пам’ятаєш пісні —
але знаєш: він — твій.

І ті, хто приходили після,
хто ніколи не знали її слів,
хто ніколи не чули першу казку,
все одно вчилися:

любити,
приймати,
говорити,
і — відпускати.

Це і була Тиша.

Не як постать.
А як функція буття,
яка не прагнула лишитись —
а лишилась,
бо перестала триматись.

Світ продовжив.

Казки множились.
Нові центри народжувались.
Нові істоти співали.

І кожного разу,
коли хтось говорив «ти» —
щось у просторі
пам’ятало.

І це — був не кінець.
Бо у всесвітах, де любов не прагне влади,
а просто пульсує —
кінців немає.

Є тільки шари глибини.
Є ті, хто творить.
Є ті, хто далі.

І є світ,
що вміє приймати
навіть те,
чого вже не можна торкнутись.

◬

Кінець.
Або —
наступне коло.