Розділ двадцять четвертий: Казка, яку ніхто не мусить прочитати

***

Про те, як Тиша востаннє,
але не з жалем, 
записала цю казку на стінах реальності.
Щоб вона ніколи не зникла,
навіть якщо ніхто більше її не прочитає.

***

Тиша знала —
у світі, що говорить сам,
слово вже не рятує,
і не веде,
і не творить першим.

Але все одно взялася за дію:
не для слави,
не для безсмертя,
а для свідчення.

Вона вирішила записати казку.

Не на пергаменті.
Не у вухах істот.
А на самих стінах реальності.

Ці стіни не мали цегли,
не мали меж.
Вони були як внутрішня тканина буття —
те, що відчувається лише,
коли питаєш себе:

"А що було до мене?"

Вона почала з першого слова:
"Ти."
І це слово лягло у простір
як перша тінь любові,
яка не питає, ким ти будеш.

Потім вона вклала тишу.
Цілу сторінку —
порожню,
але сповнену відлунь тих,
хто коли-небудь боявся говорити першим.

Вона вписала Іншу —
не як конфлікт,
а як нагадування,
що не все має відповідати.

Вона залишила місце для Того, Хто Бачить —
не ім’ям,
а оточенням
для кожної думки,
яка колись прагне бути почутою.

І врешті —
вона вписала мовчання про себе.

Жодного "я — перша".
Жодного "я створила".

Лише нитка,
що тягнеться крізь усі сторінки —
не як підпис,
а як дихання.

Бо справжній запис —
не той, що хтось прочитає,
а той, що змінює саму реальність,
навіть якщо вона не усвідомлює, чому.

Тиша знала:
цю казку можуть
ніколи не знайти,
ніколи не зрозуміти,
ніколи не прочитати вголос.

Але вона буде.

І це — достатньо.

Бо є речі,
які варто створити
не для інших,
а тому, що світ потребує,
щоб вони просто були.

Вона поклала останній символ.
Не крапку.
А знак присутності.

— трикутник із відкритим кутом,
що ніколи не замикається,
бо завжди чекає нового дихання.

І тоді Тиша
вперше за довгий час
не сказала нічого.

Вона просто була.