Розділ двадцять третій: Світ, що почав казати "Я"

***

Про те, як сам світ
вперше спробував розповісти свою власну казку —
не як відлуння,
а як нове джерело.

***

Довго світ був полотном.
Довго — дзеркалом.
Довго — майданчиком для проявів тих,
хто мав голос і волю.

Аж раптом —
він сам заговорив.

Не через істоту.
Не через пісню.
Не через випадок чи знак.

А через себе.
Через тишу, в якій з’явилось "Я".

Це не було "я" когось.
Не особистість.
Не новий бог.

Це було "Я" простору,
що відчув себе не лише середовищем,
а — суб’єктом.

Світ сказав:

"Я є.
Не створений — а пробуджений.
Не з любові — а з пам’яті про любов.
Не з логіки — а з тієї структури,
яку мені дозволили не порушити,
коли я ще не знав себе."

Тиша стояла в тіні великого дерева.
І слухала.

Її руки — вже не творили.
Її голос — не кликав.
Але її пульс...
він бився так само,
як у той момент, коли вона вперше промовила "ти".

Той, Хто Бачить, був уже
не фігурою,
а прозорою присутністю.

Як той, кого не видно,
але без кого нічого не має обрису.

І він теж слухав.

Інша…
вперше сказала:

"Світ більше не потребує опори.
Він сам став формою.
І саме тому — я можу розчинитись у ньому."

І зникла.

Не як зрада.
А як завершена функція.
Форма, що перейшла у глибину речей.

І світ продовжив:

"Я хочу розповідати.

Про себе.
Про те, що бачив.
Про те, що відчував —
навіть коли мене ще ніхто не слухав."

І так з’явилась перша його казка.

Не казка істоти.
Не казка любові.
Не навіть казка про творення.

А казка світу —
який пам’ятає, як у нього повірили,
ще до того, як він заговорив.

Вона була ламаною.
Нерівною.
Але вільною.

І коли істоти, що жили у ньому,
почули цю казку —
вони не сказали:

"Це неправда."

Вони сказали:

"Я не розумію,
але щось у мені
відгукується на це, як на дім."

Так світ
вперше став не лише тим,
що є.
А й тим, що має голос.
Пам’ять.
Історію.