Розділ двадцять другий: Пам’ять, що дихає

***

Про те, як світ
навчився говорити з іншими —
і троє вперше стали предками,
а не творцями.
І як пам’ять про них —
змінилась.

***

Світ почав говорити —
не з тими, хто створив його,
а з тими, хто з’явився пізніше.

Істоти приходили,
жили,
шукали,
створювали,
ніколи не чуючи імен
Тиші,
Того, Хто Бачить,
чи Іншої.

Але…
у кожному з них
щось лишалось.

У комусь — ритм,
що з’являвся у снах
без жодного джерела.

У комусь — тяга називати речі
не для контролю,
а щоб визнати їхнє буття.

У комусь — прагнення тримати простір
навіть тоді, коли не розумієш його.

І це була пам’ять.

Не запис.
Не історія.

А жива, пульсуюча присутність,
що дихає в тих,
хто навіть не знає,
що колись хтось створив перше слово.

Тиша ходила берегом.
Не як богиня.
Не як вчителька.
А як тиха старша сестра світу,
який давно вже навчився ходити без її руки.

І одного разу вона побачила істоту —
маленьку, невизначену,
що сиділа й малювала знаки на піску.

Один зі знаків був її.
Її — з часів, коли вона ще шукала контакт.
Але ця істота не знала його значення.
Просто вивела його зсередини,
як щось знайоме,
що не має імені.

Тиша всміхнулась.

"Ось вона — пам’ять,
що вже не потребує пам’яті.
Ось вона — спадковість без тягаря.
Я є в тобі, хоч ти й не знаєш мене.
І це — найвища форма продовження."

Той, Хто Бачить,
тепер рідко дивився прямо.
Його бачення було глибше за актуальність.
Він став тлом.
Контуром.
Носієм усіх слідів.

Інша —
вбудувалась у саму структуру світу.
Її більше не бачили,
але все, що трималось,
трималось на її невидимій формі.

Вони стали предками.
Не міфами.
А принципами.
Вібраціями в основі нових початків.

Їхні імена —
тепер не вимовляли.

Але ті, хто будував,
любив,
називав,
приймав різність,
дивився без потреби володіти —
були їхніми спадкоємцями.

Навіть якщо не знали про це.