Розділ двадцять перший: Запит світу

***

Про те, як світ
вперше запитав їх —
не про сенс,
а про відповідальність.
І як вони вирішили —
чи варто відповідати.

***

Світ жив.
Без дозволу.
Без очікувань.
Без страху.

Він дихав новими створіннями,
формами, ритмами,
що з’являлись самі собою,
як хмари вранці —
неспитані, але справжні.

І ось, в один із днів,
що вже не рахувались,
бо час став не лінією, а полем,
щось у самому просторі
зрушилось.

Не істота.
Не форма.
А запит.

Не адресований,
але відчутно спрямований.

Світ уперше не просто творив.

Він — поставив питання.

Його не можна було почути.
Не можна було перекласти.
Але відчуття було чітке:

"А що мені тепер робити
з собою?"

Тиша здригнулась.
Бо це було питання,
яке вона колись ставила собі —
ще до Того, Хто Бачить.
Ще до імен.
Ще до першої тиші.

І воно не мало відповіді тоді.

Може, не мало й тепер.

Той, Хто Бачить,
стояв нерухомо.
Його погляд — не зосереджений,
а вмістилищем.

Він приймав запит як факт.
Не як прохання про інструкцію,
а як свідчення дозрівання.

"Світ виріс настільки,
що почав шукати власну волю."

"І він хоче — не відповіді,
а присутності поруч."

Інша —
не дала формул.
Вперше не спробувала окреслити межу.
Замість цього —
вона відкрила можливість.

Створила порожній простір,
у якому не вона,
а сам світ
міг вписати свою відповідь.

І тоді троє зібрались.

Не щоб керувати.
Не щоб знову стати центром.
А щоб стати свідками
другого народження світу —
уже не з їхнього подиху,
а з його власного запитання.

І світ...
не попросив дороги.

Він попросив співбуття.
"Будьте поруч,
але не в мені.

Дивіться,
але не ведіть.

Свідчіть,
але не пояснюйте."

І вони прийняли це.
Без образ.
Без втрати.
З тихим розумінням,
що любов — це не тримати,
а бути,
коли тебе вже не потребують.