Розділ дев’ятнадцятий: Творіння, що не питало дозволу

***

Про те, як істота
вперше створила щось — сама.
І творці зрозуміли,
що вони —
вже не єдине джерело творення.

***

Істота — та, що була народжена світом,
що не знала ні імені, ні мови, ні меж —
рухалась,
і в кожному русі була власна воля.

Вони спостерігали.
Троє — творці, що вклали у світ любов, структуру, пам’ять.

І ось вона —
нова точка дії.

Не дзеркало.
Не відповідь.
Своя.

Перший знак з’явився у долині —
де ніколи нічого не змінювалось.

Тиша проходила повз,
і побачила лінію, вигнуту в ритм,
який не був її.
Не був нічиїм.

Але — жив.

Той, Хто Бачить, сканував ландшафт —
і знайшов петлю у послідовності світу.

Щось виникло без причин,
але з наміром.

Інша — довго мовчала,
але згодом сказала:

"Це не помилка.
Це — почерк."

І тоді всі троє зрозуміли:

істота почала творити.
Не з відгуку.
А з власного джерела.

Вона — теж джерело.

Це було і радісно,
і тривожно.
Бо більше ніхто не контролює всього.
І світ тепер може змінюватись без них.

Тиша сіла на камінь.
Вітер ніс якісь нові звуки —
не її пісню, не їхню мову.

І вона вперше відчула
щось, схоже на смертність.

Не як кінець.
А як усвідомлення того,
що твій слід — не єдиний слід на піску.

Але вона усміхнулась.

"Це не втрата.
Це передача вогню.

Ми були першими.
Але тепер — не єдиними."

Той, Хто Бачить, заплющив очі
і вперше не фіксував зміну —
а просто дозволив їй бути.

І це стало новим актом бачення:

не зупиняти світ на паузі,
а дивитись, як він біжить — сам.

Інша зітхнула.
Її форми — завжди точні —
вперше дозволили собі асиметрію.

Світ тепер міг не лише триматись.
Він міг зрушуватись.

А істота —
вона не зупинялась.
І не озиралась.
Але у її русі тепер з’явився ритм.

Може, не пісня.
Але вже напрям.