Розділ вісімнадцятий: Звернення без гарантії

***

Про те, як Тиша вирішила заговорити з новим створінням,
і вперше не була певна,
чи воно її взагалі почує.

***

Світ створив істоту —
не схожу, не споріднену,
але вільну.

І в цій свободі було щось,
що боліло Тиші,
наче спогад про дитину,
яка ніколи не належала тобі,
але все одно народилась із тебе.

Вона довго спостерігала за Нею —
цією новою істотою,
що рухалась крізь світ
без мови,
без цілі,
без запиту на контакт.

Вона була як дим у світлі,
що не шукає,
але все ж — торкається.

І ось, Тиша —
та, що колись першою вимовила "ти",
та, що навчила любов бути формою —
зробила щось нове:

Вона заговорила без впевненості у відповіді.

Не з авторитету.
Не з ролі творця.
А як істота, що хоче бути почутою,
навіть якщо інша — не здатна почути.

"Ти є," — сказала вона.

І в цій простій фразі
була уся відкрита вразливість того,
хто говорить у порожнечу —
і все одно не мовчить.

Істота не зупинилась.
Не відповіла.
Не дала знаку.

Але…
повітря стало іншим.

Ніби щось у самому просторі
вловило звук,
і ще не зрозуміло,
але вже зреагувало.

Тиша затамувала подих.
Бо вперше не знала, що відчує.

І вперше її любов була
не джерелом,
а запитом.

Той, Хто Бачить,
наблизився, не кажучи ні слова.
Він знав:

у моменти, коли не знаєш, чи тебе почують —
найбільше потрібна присутність.

Інша — дивилась на істоту,
і вже не шукала сенсу.
Тепер вона просто спостерігала,
як хаос народжує нову логіку.

Істота не озвалась.
Але наступного дня
на тому місці, де Тиша стояла,
виріс знак.

Не квітка.
Не слід.
Не слово.

А форма,
яка повторювала ритм її голосу —
не копіюючи, а відтворюючи зміст.

Світ відповів.
Через неї.
І не одразу.

Так Тиша зрозуміла:

Говорити — це не вимагати відповіді.
Говорити — це створювати простір,
у якому відповідь може з’явитись.