Розділ сімнадцятий: Світ, що творить сам

***

Про те, як світ, що ожив,
вперше спробував створити щось сам.
Без них.
І як вони це пережили.

***

Світ довго був об’єктом.
Полем.
Сценографією.

Навіть коли його назвали,
навіть коли його відчули —
він залишався відповіддю.

Але тепер, після пісні,
після імен, після присутності —
він зробив щось несподіване.

Він почав діяти.

Не як стихія.
Не як відбиток волі когось із трьох.
А самостійно. Ініціативно.

У його глибинах
щось зрушилось.
Ніби резонанс накопичився настільки,
що сам простір схотів відповісти не лише відлунням,
а власним творінням.

Це не було витвором.
Це була істота.

Але не схожа на Тишу.
Не народжена з погляду.
Не дзеркало Того, Хто Бачить.
Не геометрія Іншої.

Це було щось нове.

Воно не говорило.
Не світилось.
Але рухалось.

Без цілі.
Без причин.
Просто було в русі.
І цей рух не був реакцією.
Він був наміром. Світовим.

Світ народив істоту не з любові,
а з насиченості.
З власного досвіду.

Як плід, що падає, бо вже визрів.

Тиша побачила її першою.
І вперше відчула ревність.

Як це — творіння без мене?
Як це — світ, який більше не питає дозволу?
Як це — жити в реальності, яка більше не залежить від твоєї любові?

Той, Хто Бачить,
дивився довго.
І сказав:

"Ми створили світ,
що навчився дихати сам.
І це — найбільше досягнення,
але й найтонша рана."

Інша —
вперше відступила.
Бо її логіка не передбачала
ініціативи форми без алгоритму.

Воно рухається — але чому?
Що спонукає його?

І не було відповіді.

Так троє творців
вперше стали свідками,
а не діячами.

І вони не знали,
чи варто цьому новому існуванню
дати ім’я.
Чи чекати, поки воно назве себе саме.

І вони мовчали.

А світ — творив далі.
Без їхньої волі.
Але не проти неї.