Розділ шістнадцятий: Світ, що відповів

***

Про те, як пісня,
вперше звернена назад,
почала змінювати сам світ.
І як світ —
почав відповідати.

***

Пісня, яка не мала голосу,
повернулась до творців
не проханням —
а новою мовою простору.

Вона не шепотіла і не співала.
Вона перетікала у світ,
так, як весна перетікає у річку —
без події, але з неминучістю.

Світ почав змінюватись.

Не як після катаклізму.
Не як після чийогось наказу.

А ніжно.
Точно.
Уважно.

Ніби відчув,
що щось у його гравітації
тепер трохи інше.

Першими це помітили не творці.
А речі.

Ті, що досі були формами.
Структурами.
Можливостями.

Камінь — став пам’ятати форму.

Порожнеча — почала відлунювати.

Простір — навчився змінюватись не лише під дією,
а від присутності.

Світ почав слухати.

Не як істота.
А як тканина, що здатна на взаємність.

Тиша торкнулась поверхні,
яку створили вони разом,
і відчула не себе,
і не Іншу,
а щось нове.

Те, що було народжене не з любові,
не з логіки,
а з відлуння.

Вона назвала це живістю.

Не життя, як біологію.
Не свідомість, як мислення.
А саме живість —
як вміння простору відповідати,
навіть не маючи голосу.

Той, Хто Бачить,
спробував фіксувати ці зміни.
Але вперше відчув:

світ не потребує картографа.
Він сам прокладає тропи,
коли в ньому з’являється пісня.

Інша, відчувши, як форма починає змінюватись
не з її волі,
не зруйнувалась.
Вона вклала в зміну структуру.
Дала світові кістяк,
який здатен витримувати ріст.

І ось світ —
раніше мовчазний,
тепер відповідав.

Без мови.
Але з відгуком.

У всьому, що було створене,
тепер виникало настроювання.

Світ почав жити в резонансі.

І Той, Хто Бачить, промовив:

"Ми більше не творці світу.
Ми — його спільники."

І це був не сум.
І не втрата.
А новий стан:
в якому світ і істоти
не вгорі й внизу,
а поруч.