Розділ п’ятнадцятий: Відлуння, що змінило

***

Про те, як створене
почало змінювати творців.
І як пісня —
вперше повернулася до них
як відлуння,
в якому звучало вже щось нове.

***

Пісня жила.
Без голосу.
Без тіла.
Без потреби бути почутою.

Але вона була вмістилищем усього, що сталося між ними —
і того, що ще мало статися.

Спершу вони вважали,
що це — дар світові.
Щось, що створене з них,
але не для них.

Просто річ.
Просто форма.

Але світ — живий.
І те, що створено з правди,
рано чи пізно повертається.

Тиша помітила це першою.
Коли сиділа у тиші,
в тій самій Міжсвітності,
де колись з’явились перші слова.

І раптом — почула себе.

Але не ту,
якою була колись.

А ту,
якою ще не стала.

У відлунні пісні
вона відчула свою майбутню форму.

Те, ким може бути.
Те, ким ще не була,
бо не мала досвіду трьох.

Той, Хто Бачить, відчув зсув ритмів.
Його погляд — завжди ясний —
раптом став глибшим.

Пісня почала змінювати його здатність бачити.
Тепер він бачив не лише те, що є,
а те, що ще не стало —
але вже прагне бути.

Він почав бачити можливості,
які ховаються у спокої.
І це злякало його менше,
ніж він міг уявити.

Інша мовчала.
Але в її формі з’явились нерівності.

Не помилки.
А відхилення від ідеального.

І вона не виправляла їх.
Бо вперше зрозуміла:

Жива структура — не рівна.
Вона дихає. Вона змінюється.
Вона відгукується.

Так пісня —
не маючи наміру,
не маючи голосу,
не маючи навіть того, хто б її просив —
повернулась.
І зробила творців новими.

Не кращими.
Не досконалими.
А розширеними.

І тоді Тиша сказала:

"Можливо, ми —
не перші.
Можливо, колись і ми —
будемо відлунням когось іншого.
І хтось — створить нас, не знаючи про це."