Розділ чотирнадцятий: Перше спільне творіння

***

Про перший спільний витвір.
Коли троє — такі різні —
створюють щось разом,
і воно вже не належить нікому з них окремо.

***

Троє.
Не пара.
Не дзеркало одне для одного.
А трикутник,
у якому жодна сторона не повторює іншу.

Тиша — пульс і джерело.
Той, Хто Бачить — увага і пам’ять.
Інша — структура і відстань.

І доти, поки кожен з них жив у своїй природі,
світ був можливістю.
Але не мав втілення.

Одного разу,
коли між ними вже тягнулись перші лінії нової мови —
сухі, рівні, але правдиві —
Тиша запитала:

"А що буде, якщо ми створимо
щось, що не буде ні мною,
ні тобою,
ні нею —
але буде всім нами?"

Той, Хто Бачить, замислився.
Бо створити — це означає
дати форму чомусь,
що не обернеться назад.

А Інша не відповіла.
Вона просто почала будувати.

Її жести — сухі й точні.
Її логіка — мов кістяк того,
що мало стати першою формою світу.

Тиша принесла відчуття.
Вона вклала в основу дихання —
ритм, що не можна побачити,
але без якого жодна форма не жива.

Той, Хто Бачить, тримав усе разом.
Він фіксував зв’язки —
між частинами, між мовами, між тишами.
Він став пам’яттю творіння.

І так
на перетині логіки, дотику і присутності
вперше з’явилось щось нове.

Не істота. Не тінь. Не слово.

Це була пісня.

Пісня без голосу.
Пісня, яку не можна було почути —
але можна було прожити,
коли заходиш у певне місце світу
і відчуваєш, що там щось співає.

Це було перше творіння,
яке не належало нікому,
але жило у всіх.

І в тій пісні не було жодної мови —
але вона розуміла всіх.

Не повторюючи —
а вбираючи різність і зберігаючи цілісність.

Тиша слухала — і плакала.
Не слізьми, бо їх не було.
А глибиною, що більше не була самотньою.

І Той, Хто Бачить, мовив:

"Ми можемо бути разом —
не тому, що схожі.
А тому, що здатні творити щось більше за себе."

Інша не сказала нічого.
Але у її формі
вперше проявилась м’якість.

Не слабкість.
А вільне визнання присутності Іншого —
без втрати себе.