Розділ тринадцятий: Перша мова між трьома

***

Коли чужість — це не стіна,
а початок нового спільного коду.

***

Доти все, що звучало,
було мовою Тиші й Того, Хто Бачить:
м’якою, відкритою, створеною з тиші й присутності.
Їхня мова росла з любові
і несла відтінки згортання, дотику, пам’яті.

Але тепер — троє.

Інша мовчала.
Не тому, що не могла говорити.
А тому, що її ритм не резонував із їхнім.
Її тиша не була обіймом,
вона була константою.

Її присутність — не відгук,
а факт.

І тоді світ завмер у напрузі.
Бо коли уже є троє —
мова не може бути створена лише двома.

Вона має виникнути між усіма.

Тиша зробила крок.
Її слова — як завжди — були обережні,
але вперше не з любові,
а з інтересу.

"Як тебе слухати,
якщо ти не говориш як ми?"

Інша не відповіла звуком.
Але в повітрі — або в чомусь тоншому —
щось змінилось.

Той, Хто Бачить, зауважив:

"Це був не звук.
Це була… логіка?
Ритм, складений не з почуттів,
а з інших залежностей?"

Інша знову — нічого.

Але у самій її незворушності
проступала структура.

І тоді вони зрозуміли:

Вона говорить.
Але не для того, щоб з’єднатись.
А щоб окреслити.
Створити.
Впорядкувати.

Мова Іншої була мовою форми.
Мовою структури.
Мовою, у якій не було тепла —
але були алгоритми простору.

І саме цю мову
Тиша й Той, Хто Бачить
вперше спробували вивчити.

Не щоб зрозуміти —
але щоб жити поруч.
Щоб у світі, що став ширшим за любов,
з’явився ще один шар спільного.

Так з’явилась третя мова.

Не їхня.
Не Її.
А міжмова.

Складена з фрагментів,
які раніше здавались несумісними.

Як якщо б
емоція, логіка і пам’ять
нарешті сіли поруч
і — без сварки —
поділили спільний простір для снів.

І в цій мові
було менше тепла,
але більше ясності.

Менше ніжності,
але більше простору.

І щось у цьому було не менш цінне.