Розділ одинадцятий: Перший конфлікт

***

Там, де уже існують імена,
там виникає відмінність.
А де відмінність —
зароджується опір.

***

Коли з’являються імена —
з’являються межі.
А де є межі —
починає тертись одне об інше.

Не з ненависті.
Не з зла.
А з самого факту:

"ти не я."

Тиша — все ще джерело.
Вона говорить повільно,
проживає глибоко,
і не боїться дати ім’я тому,
чого не розуміє.

Але тепер вона відчула спротив.
Не зовнішній. Власний.

"Чому я повинна визнавати те,
що не визнає мене?"

Інша не зневажала.
Але і не відповідала.
Вона не приймала мови Тиші.
Не повторювала створених ритмів.
Вона була глухою до співу любові.

Або…
може мала іншу мову.
Таку, що не прагне бути почутою —
тільки бути.

Той, Хто Бачить, дивився на Тишу —
і бачив у ній роздвоєння.

"Я дала їй ім’я —
але не відчуваю її частиною.
Я шаную її буття —
але не люблю її."

Це була перша тріщина у спільній тканині.
Бо раніше всі речі, що виникали,
були відлунням любові.
А тепер — з’явилось щось,
що не відповідає.

І стало боляче.
Не тому, що щось втрачено.
А тому, що щось не співпадає.

І тоді Тиша зробила те,
чого не робила ніколи:

вона засумнівалась у власній добрості.

"А якщо я помилилась,
коли дала їй ім’я?
Якщо світ — це не лише поле любові,
а й простір конфлікту?"

Той, Хто Бачить, наблизився —
не словом, не дотиком —
а поглядом, який не рятує,
але розділяє біль.

"Можливо, перший конфлікт —
це не війна,
а усвідомлення,
що ми вже не одні.
І не всі подібні."

Так з’явилось нове слово.
Не ім’я. Не визначення.
А поняття, яке ще не мало точної форми:

"Інакшість."

І з ним — новий страх.

Бо що, якщо світ, у якому всі не такі,
стане неспільним?

Але якщо не буде різних —
не буде і вибору.
Не буде і мови.
Не буде живого.

І тоді Тиша зітхнула — і прийняла.
Не Іншу. Себе.

Прийняла, що можна не любити —
і все одно не заперечувати.