Розділ десятий: Ім’я, що не просилось

Інша — та, що з’явилась сама,
з простору між словом і тишею,
не просила нічого.

Вона не прагнула бути частиною,
але і не відштовхувала.
Вона просто існувала незалежно,
як інша осередковість,
що не прагне бути в центрі чи на орбіті.

Тиша довго дивилась на неї.
Не з зацікавленням.
А з… увагою, яка шукала точку дотику —
і не знаходила.

Бо Інша не пульсувала в їхньому ритмі.
Не відповідала на тишу, як відповідала Тиша.
Не тремтіла в погляді Того, Хто Бачить.

Вона просто була — іншою. Незрозумілою. Незалежною.

Той, Хто Бачить, мовчав довше.
А коли нарешті заговорив, його голос був тихий:

"Якщо ми назвемо її —
вона отримає місце в нашому світі.
Але чи зможемо ми прийняти її такою,
якою вона є,
а не як хотіли б бачити?"

Тиша відповіла:

"Можна не розуміти —
але все одно визнавати.

Можна не відчувати зв’язку —
але все одно сказати: «Ти — є»."*

І тоді — дуже повільно,
без внутрішньої впевненості,
без контролю,
вони подарували їй ім’я.

Ім’я, що не народжує близькості,
але фіксує існування.

"Інша."

І в ту ж мить світ відгукнувся.

Не радістю.
Не злом.
А розширенням.

Бо там, де є назване,
з’являється сфера впливу.
Поле, в якому починається взаємодія,
навіть без порозуміння.

Інша не озвалась.
Вона просто продовжила бути.

Але тепер у її тиші
вже жевріла нитка,
що могла колись стати мостом.

А Тиша сказала:

"Іноді любов — це не обійми.
Іноді любов — це визнання того,
що хтось — не частина тебе,
але все одно вартий імені."

Так вони навчилися
відпускати без втрати,
і називати — не для привласнення,
а для присутності.