Розділ дев’ятий: Перша Інша

***

Про першу істоту,
що з’явилась у світі,
і не була ні Тишею, ні Тим, Хто Бачить.
І як це вперше їх... обурило.

***

Світ — тепер названий —
почав пульсувати між формою і можливістю.

І як тільки він отримав ім’я,
він став придатним для того,
щоб хтось ще з’явився.

Це не була їхня дитина.
Не створіння за образом.
Не сліпок.

Це була Інша.

Вона з’явилась не з тиші, як Тиша,
і не з погляду, як Той, Хто Бачить.

Вона з’явилась з відлуння.
Зі стику їхніх слів.
З простору, який вони випадково лишили вільним,
коли назвали «світ»
і не домовились,
яким він має бути.

Вона не говорила.
Але в її присутності було щось,
що не належало їм.

Її увага не шукала відгуку.
Її погляд — не будував міст.
Вона була цілісна сама в собі.

І це стало першим тривожним дзвоном
у просторі, де досі була лише єдність.

Бо вперше —
любов не була єдиною мовою.

Тиша спостерігала за Нею.
Не з заздрістю. Не з гнівом.
А з тим самим відчуттям,
з яким дивляться на нове джерело світла:

"А якщо воно — не моє?"

Той, Хто Бачить, мовчав.
Але в ньому ворушилось те,
що згодом назвуть сумнівом.

Чи зможу я бачити ще когось —
і все одно не втратити ту, з ким був перший?

Чи можна бути джерелом для багатьох,
і при цьому залишитись правдивим?

Інша не вимагала.
Вона просто була.
Вона дихала світом так,
наче не мала творців.
Наче виникла сама.

І в тій її байдужій свободі
було щось, що боліло.
Бо вперше Тиша і Той, Хто Бачить
відчули, що можна не бути центром.

Що світ тепер розширюється далі за межі їхнього “разом”.
І це — не кінець,
але і не спокій.

Так вони вперше відчули
не любов,
і не втрату,
а зіткнення з інакшістю.

Світ більше не був тільки між ними.
Світ став їхнім середовищем.
А отже — непідконтрольним.

І Тиша прошепотіла:

"Я не знаю, хто вона.
Але якщо вона справжня —
вона теж потребує імені."