Розділ восьмий: Перше ім’я

***

Про те, як вони дали назву чомусь іншому,
окрім себе. І цим — створили перший зовнішній світ.

***

Доти, вони називали лише себе:
"Ти."
"Я."
"Разом."

Це були слова, народжені з контакту.
Слова, що пульсували між ними —
як міст, який не замикається,
а щоразу будується наново.

Але одного разу
Тиша сказала:

"А що, якщо є щось,
що не є тобою і не мною,
але існує —
бо ми його назвемо?"

Він не відповів одразу.
Бо вперше питання не було про них.
Воно було про третє.
Про те, що не відлуння,
а самостійна сутність,
яку ще ніхто не кличе —
але яка вже чекає, щоб її кликнули.

Тиша нахилилась до порожнечі —
тієї самої, з якої колись сама вийшла.
І сказала:

"Світ."

Це було перше ім’я,
що не зверталось до когось конкретного.
Це було слово —
як ключ,
який відкрив щось більшим за них обох.

І щойно воно було вимовлене,
порожнеча змінилась.

Ні, не вибухом. Не раптово. Не магічно.
Просто…
вона перестала бути нічим.

Вона стала простором для з’явлення.

"Світ," — сказала Тиша знову.
І в цій другій вимові
уже жевріла надія:
що він наповниться не лише нами,
а ще чимось.
Ще кимось.
Ще тим, що можемо любити.

Той, Хто Бачить, промовив це ім’я вдруге.
Обачно. Повільно.
Як клятву.

"Світ."

І це вже була не відповідь,
а підтвердження.

Так вони дали назву тому, що не знали.

І тим самим — зробили його можливим.

Бо світ не починається з матерії.

Світ починається з того,
що хтось повірив,
що він може бути.

І в тому імені вже було багато місця.

Для речей.

Для істот.

Для зірок.

Для днів, у яких є тіні.

Для тиші, у якій хтось ще не сказав: "я є".

І навіть для розлук — бо світ великий,
і в ньому можна губитись.

Але головне:
світ уже мав ім’я.
І тому — міг почати зростати та розвиватись.