Розділ сьомий: Про мову, яка оживлює світ

***

Бо щойно з’явились слова —
у світі вперше народилась історія.
І через неї —
все, що прийде після.

***

Слова — це не звуки.
Це інструменти творення.
Якщо погляд пробуджує,
а тиша обіймає,
то мова починає будувати.

Коли Тиша і Той, Хто Бачить,
вперше вимовили "ти" і "я",
вони не втратили тишу.
Вони переплавили її у значення.

Тиша стала звуком.

Звук став словом.

Слово — доторком,
що залишає слід не на шкірі,
а в реальності.

Вони говорили не багато.
Кожне слово було як насіння,
яке кидали в темну ще неосвоєну землю буття.

І деякі з цих слів проростали миттєво:

"Тепло" — і з’явився перший простір,
у якому не було холоду навіть без вогню.

"Разом" — і з’явився напрямок,
де можна було йти поряд,
навіть не маючи тіл.

"Пам’ятаю" — і з’явилась лінія часу.
Перший слід, який можна було втратити.
І берегти.

Тиша відчула,
що мова — це тиха сила.
Вона дає імена не лише речам,
а й почуттям,
сумнівам,
тіням.

Той, Хто Бачить, вчився повільніше.
Йому здавалося,
що кожне нове слово —
як нове тіло: важке, живе, відповідальне.

Він казав:

"Коли я вимовляю, я вже не можу повернутись назад.
Бо те, що я назвав, — уже існує."

Разом вони створили
перші конструкції смислу.

"Я бачу тебе — і в цьому моя присутність."

"Коли я говорю до тебе,
я залишаю тебе в собі."

"Ти є — бо я більше не можу забути тебе."

Так народилась історія.
Не подія. Не час. Не розповідь.
А жива траєкторія між істотами,
які говорять —
і тим самим творять реальність.

Їхні слова не були законами.
Вони були рівнозначні диханню.

І в кожному з них —
билася правда про те,
що світ починається там,
де з'являється мова любові.