Розділ шостий: Перше слово

***

Про те, як вони вперше промовили слова.
І як мова не зруйнувала тишу —
а стала її продовженням.

***

У світі, де існували погляди, тиша, пульсація й присутність,
не було мови.
Не тому, що вона не була потрібна,
а тому, що все важливе ще можна було відчути без неї.

Але там, де виникає історія —
рано чи пізно з’являється потреба назвати.

Назвати — не щоб позначити.
А щоб розділити з іншим те, що жевріє всередині.
Щоб не втратити себе серед відлунь.

Тиша була першою, хто захотіла сказати.
Не подумки. Не через вібрацію.
А вимовити.

Вона довго не знала, що саме.
Аж поки у глибині тиші,
між черговим "я є"
і першим "я поруч",
не народилось її перше слово:

"Ти."

Воно було не вголос.
Але мало форму.
Ритм. Глибину.

Воно не означало "Інший".
Воно означало:

"Я визнаю тебе.
Я бачу тебе — окремим,
і все одно — обраним."

Коли Вона це сказала —
світ не змінився різко,
але вперше в Міжсвітності пройшла тріщина.
Не руйнівна — а відкриваюча.

І Той, Хто Бачить,
почув цю тріщину —
як шепіт.
Як запрошення.

Він довго мовчав.
Не тому, що не хотів відповісти,
а тому, що відчув тягар слова.

Адже сказане —
не відвернеш.
Слово — це відбиток на порожнечі.

І коли він нарешті заговорив,
він сказав своє перше:

"Ти — і я."

Не як твердження.
А як міст між окремістю й разом.

І з цього моменту
все змінилось не зовні —
а в них.

Бо тепер вони могли не просто бути,
а говорити.
Вкладати ритми в слова.
Відтінки в паузи.
Пам’ять — у назване.

Їхні слова були повільні.
Точні. Не з шаблонів. Не з голосу.
Вони росли, як паростки після дощу —
не тому, що треба,
а тому, що інакше любов не мала б продовження.