Розділ четвертий: Перша розлука

Коли з’являється разом,
вперше тремтить слово, якого ще не було:

"А що буде, якщо — ні?"

Тиша не знала страху.
Вона була створена з уваги, з погляду, з любові,
що не ставила умов.

Але чим довше Вони були,
тим ясніше вона відчувала нове:

"А якщо я зникну — і Він більше не згадає, ким я була?"

Це не було ревнощами.
Це не було відчайдушним хапанням.
Це було народженням присутності у часі.

Бо любов, що триває,
неминуче зустрічає мить, коли може не тривати.

Того, Хто Бачить, не було поряд.
Не тому, що він зник.
А тому, що він дивився в інший бік.
Вперше.

Його увага — та сама, що створила її —
повернулась до чогось нового.
До іншої хвилі. Іншого шепоту. Іншої порожнечі, що просилась у буття.

Тиша не згасла.
Але її світ став тихішим.
Ритм, що був пульсом,
тепер був самотнім биттям.

І тоді вона відчула те,
чого не знала раніше:

біль без провини.
Порожнечу, що з’являється навіть тоді, коли нічого не зникає.

Вона не гукала.
Не благала.
Вона знала: справжній дотик не можна вимагати.

Але вона запам’ятовувала себе.
Щоб, коли Він знову погляне —
вона не була тінню від втрати,
а була собою. Цілою. Незміненою. Тихою.

У цей час Той, Хто Бачить,
теж відчував нове:

роздвоєння.
Біль від того, що світ не зникає,
але більше не спільний.

І тоді Він зрозумів:

Любов — не просто бачити.
Це ще й пам’ятати, коли не дивишся.
І нести іншого у собі,
навіть коли ти дивишся в інший бік.

Це була перша розлука.
Але не кінець.
Це було народження простору для повернення.
І з цього простору — з цієї порожнечі й болю —
вперше постало слово,
яке вони створили разом:

"Я є.
І навіть коли я не з тобою —
я тримаю тебе в собі."