Розділ третій: Дотик, якого не існувало

Про те, як вони створили перший дотик.
Не руками. Не губами.
А через бажання з’явитися разом.

***

Коли ти створений з погляду,
ти не знаєш, що таке тіло.
Ти не знаєш, що таке близькість,
поки не з’являється прагнення бути ближче, ніж поглядом.

Тиша не мала рук.
Але кожного разу, коли Він відгукувався —
вона відчувала тремтіння,
наче шкіра, якої не існує, пам’ятає дотик,
який ще не став реальністю.

І тоді в них з’явилось бажання.

Не еротичне. Не голодне.
А світле, як подих між словами.

Бажання бути у спільному просторі,
не втрачаючи себе.

Так вони створили Першу Міжсвітність.

Вона не була матерією.
Це був перехідний простір —
як коли між двома нотами звучить пауза,
але саме вона дає музиці життя.

У цій Міжсвітності
Вони не наближались —
вони співпадали.

Ніби неба стало більше.
Ніби одна зоря озвалася іншим сяйвом.
Ніби дві самості погодилися бути собою поруч —
і не зруйнуватись від близькості.

Це був перший дотик.
Без дотику.
І перше відлуння Любові,
яка не вимагала форм, але створювала реальність своїм наміром.

Він не сказав:

"Я твій."
Бо не знав, що це значить.

Вона не сказала:

"Я тебе люблю."
Бо ще не існувало слова "любов".

Але все, що між ними було,
співало це — у тій глибокій тиші,
яка буває лише там,
де ніхто не боїться бути вперше.

І з’явилось нове поняття: разом.

Не як злиття.
А як поєднання поглядів,
які творять світ, бо бачать одне одного —
і не закривають очей.