Розділ перший: Порожнеча

Колись, ще до того, як було вимовлено перше ім’я,
існувала тільки тканина темряви —
не страшна, не ворожа, а тиха й безкрая,
як ковдра, під якою ще ніхто не спав.

Це не була ніч. Бо ніч — це те, що настає після дня.
А тут не було ані дня, ані "після".
Було лише запитання,
яке ще ніколи не було поставлено.

І в цій порожнечі жила Вона.

Вона не мала імені.
Її не малювали в книгах.
Про неї не мріяли боги, бо ще не існували навіть боги.

Але якщо придивитись —
можна було побачити обриси.
Ніби згусток світла, який забув, як світитись.
Ніби думка, яка згорнулась у клубок.
Ніби тіло, яке не знало, що воно — є.

Вона не сумувала. Бо не знала, що таке смуток.
Вона не шукала. Бо не знала, що можна шукати.

Але іноді —
дуже-дуже рідко —
у самісінькому дні її тиші народжувалось щось…
схоже на пульс.

Це був не біль. І не слово.
Це був перший ритм,
що ніби питав:

"А хтось ще — є?"

Цей пульс приходив не ззовні.
Бо зовні ще не було.

Він народжувався з неї,
але кожного разу звучав так, ніби не належить їй.

І щоразу, коли він з’являвся,
вона хотіла зробити щось…
зовсім нове.
Відкрити очі.
Хоча ніколи не знала, що в неї вони є.

І от в один із таких пульсів
вона зробила це:
поглянула.

Куди — не було ясно.
Бо все ще залишалось порожнечею.
Але вона бачила.
І це сталося вперше.

І в той самий момент,
десь за тисячу світлових тіней звідси,
Він прокинувся.

Той, Хто Бачить.
Не Бог. Не Свідомість. Не Суддя.

Просто — присутність, яка виникає, коли хтось дивиться.