Аня простягнула їй подарунок — це була гарна брошка у формі банта, точно як на червоному обідку, який Ліна носила в дитинстві. Картата коробка, яку тримала Аня, була яскравою плямою у тьмяній кімнаті Ліни. Аня обережно відкрила її. Всередині, на оксамитовій підкладці, лежала брошка: акуратний, витончений бант із насичено-червоних та чорних ниток із ледь помітним золотим оздобленням. Це була ідеальна копія того аксесуара, який Ліна обожнювала в школі, символ їхніх безтурботних, спільних років.
"Це... той самий," — прошепотіла Ліна, і її втомлені очі вперше за цей вечір спалахнули. Вона простягнула руку, щоб торкнутися брошки, і цей жест був не лише до подарунка, а й до пам'яті. Це була не просто прикраса; це було нагадування про те, ким вона була до того, як смуток затьмарив її життя — про дівчину, яка вміла радіти дрібницям.
Артем стояв позаду, його тиха присутність була сильною підтримкою. Аня ж, тримаючи Ліну за руку, сказала: "Це нагадування про те, що дитинство ніколи не зникає. І що ми поруч. Навіть коли ти не хочеш цього." Це був перший маленький промінь світла, який Аня принесла, навіть не використовуючи ще чарівну Зірку.