Діставшись до будинку подруги, Аня подзвонила у двері. Ліна відчинила, здивована і трохи засмучена. Вони стояли біля дверей, які були єдиним джерелом світла у похмурому під'їзді. Ліна відкрила не відразу; було чути, як вона обережно відсуває засуви. Коли двері прочинилися, Аня і Артем побачили Ліну: вона була в старому, потьмянілому светрі, без будь-яких ознак святкового настрою. Її очі були втомленими, а в кімнаті за її спиною панував напівморок.
"Аня? Артем? Що ви тут робите? Я ж казала, що нікого не чекаю," — у її голосі звучало щире здивування, змішане з легким докором, що її бажання побути на самоті було порушено. Контраст між яскравою, життєрадісною Анею у червоному оксамиті та тьмяною, похмурою Ліною був разючим.
"Ми не могли тебе залишити," — просто сказала Аня, і зробила крок уперед, перш ніж Ліна встигла зачинити двері. Зайшовши всередину, вони відчули, що в квартирі було тихо, холодно і пахло не святом, а застояним повітрям. Тут не було ялинки, не було вогників, лише тіні. Саме сюди, у цю емоційну та фізичну темряву, мала принести свій промінь Різдвяна Зірка.