Аня підняла ключик. Він був теплий на дотик. Серце її забилося швидше – вона відчула, що це початок пригоди. Це тепло було дивовижним, неначе ключик був заряджений сонячною енергією посеред цієї холодної ночі. Вона стиснула його в долоні, і відчуття було схоже на те, як тримати крихітне серце. Це був не просто металевий виріб, а провідник, що обіцяв перенести їх із затишної вітальні у справжню різдвяну казку.
Артем схилився до неї, і його обличчя було настільки близько, що вона відчувала його теплий подих. Його очі світилися таким же нетерпінням і дитячим захватом, як і її власні. "Ми ж відкриємо його, так?" — запитав він, хоча його тон не потребував підтвердження; це було скоріше спільне визнання того, що вони не можуть відмовитися від цієї магії.
Аня кивнула. Усі її сумніви — логічні доводи, що наказували шукати пояснення — розвіялися, як дим. Напередодні Нового року не було місця сумнівам, була лише віра у диво. Зі срібного ключа віяло таким непереборним магнетизмом, що його єдине призначення стало очевидним: він мав відкрити те, що виходить за рамки звичайного. Тримаючи його, Аня відчувала себе обраною, першим кроком у невідоме.