Раптом у вікно постукала маленька пташка з блискучим пір’ям. Це було незвично для глибокої ночі. Постукування було швидким і делікатним, ніби хтось стукав крихітним золотим наперстком. Аня і Артем, які все ще зачаровано дивилися на світлу коробку, різко підняли голови. Вони побачили її: крихітну пташку, не більшу за синицю, але її пір'я випромінювало м'яке, сріблясто-синє сяйво, що нагадувало іній, освітлений місяцем.
"Це не може бути просто так," — прошепотів Артем, відчуваючи, як посилюється чарівна атмосфера. — "Яка пташка літає в такий мороз, ще й світиться?"
Аня, не роздумуючи, підійшла до вікна. У ній боролося бажання впустити її та острах, що це порушить якусь невидиму межу. Пташка знову постукала, тепер трохи настійніше, і відхилила маленьку голівку, дивлячись на них своїми чорними, наче вуглинки, очима. На шиї пташки, блискучим ланцюжком, був прикріплений крихітний предмет.
Це виглядало як містичний посланець, який прибув просто з новорічної казки. І щойно Аня збиралася простягнути руку, щоб відчинити раму, пташка різко відлетіла на кілька сантиметрів, зробила коло і, пікіруючи, випустила щось прямо над підвіконням.