ПЕРША

Казка про сумне Чудовисько і Полохливого Зайця

(Казка жахів з хорошим фіналом)

Якось за високою чорною горою, в темному-претемному лісі, в самій його гущавині, в глибокій і сирій печері жило страшне-престрашне Чудовисько.

Воно було волохатим, зубатим та ікластим. Очі його світилися в темряві. З величезної пащі виривався гучний рев, наводячи смертельний жах на всіх мешканців лісу.

І жоден звір навіть не міг подумати про те, як самотньо Чудовиську в лісі. Адже його всі боялися, і ніхто не приходив до нього в гості. Ніхто не вітав його з днем ​​народження. Ніхто не дарував йому подарунків. Ніхто й ніколи з ним не грався. У нього зовсім-зовсім не було друзів. Нікому було йому допомогти в горі. І ні з ким йому було розділити радість. І навіть найсміливіші звірі боялися підходити до його печери.

Це було найнещасніше, найсумніше Чудовисько в світі. Йому було так сумно жити в своїй темній порожній печері, що хотілося вийти з неї і вити на місяць. І він вив...

Від цього жахливого голосіння заклякала навіть трава в лісі. Вітер завмирав і переставав вигойдувати тонку осичку. А звірі лякали Чудовиськом своїх неслухняних дитинчат.

– Якщо білочки будуть далеко тікати від свого дупла, то прийде страшне Чудовисько і всіх схопить!!! – грізно говорила мама Білка.

– Якщо їжачки будуть погано їсти гриби на обід, то прийде страшне Чудовисько і всіх схопить!!! – попереджала мама Їжачиха.

– Якщо ведмежата не будуть вранці вмиватися, якщо будуть лінуватися, а не збиратимуть мед, то прийде страшне Чудовисько і всіх схопить!!! – повчала мама Ведмедиця.

Так і вийшло, що весь ліс боявся Чудовиська. Всі жили під тягарем страху перед диким загадковим Чудовиськом. А чому загадковим? Так хто ж його знає це Чудовисько, якщо з ним ніхто не хоче спілкуватися. Всі його тільки ненавиділи за той страх, який він вселяв.

Так і жило Сумне Чудовисько без друзів, без радості. Набридло йому це. Й збунтувалося Сумне Чудовисько.

– Скільки можна терпіти цю самотність?!! Скільки можна терпіти цю ненависть?!! Хіба я хоч кого-небудь хоч одним кігтем торкнувся?!! Хіба я хоч кого-небудь хоча б раз вкусив?!! Когось з'їв?!! Та я взагалі живлюся одними лісовими ягодами і шишками!!! Ні! Так більше бути не може! Треба це негайно припинити! – сказало розлючене Сумне Чудовисько. – Зараз же, негайно йду на галявину і знайду собі найкращого друга!

Він грізно загарчав, й обурюючись, рішуче попрямував геть від своєї печери. Під його величезними лапами тріщали гілки. Птахи падали від страху з дерев. Звірі розбігалися врозтіч хто куди.

А в цей час під великим кущем, на самому краю Сонячної галявини, сидів і тремтів Полохливий Заєць. Він так захопився своїм тремтінням, що навіть не почув тріск гілок і гуркіт каміння під лапами Чудовиська.

Він сидів і думав про те, яке важке заяче життя. Всі хочуть тебе зжерти. Вовк хоче, Ведмідь теж хоче, Лисиця так вже точно хоче підкріпитися саме заячиною. А ти, як не тікай, все одно хтось тебе таки з'їсть. За кожним кущем тільки і чується клацання зубів.

– Я так більше не можу! Сил моїх немає це терпіти! – З'їжте вже мене хтось, тільки не змушуйте постійно чекати смерті! Не можу я кожен день гадати, чиїм обідом я стану сьогодні! – збунтувався Полохливий Заєць. – Я боюся їсти, спати, жити! У мене немає радості, немає друзів! Я найнещасніший Заєць в цьому лісі. Так, мабуть, і в усіх лісах. Я втомився тремтіти. Я хочу спокою. Зараз піду до Вовка. Нехай зжере мене і вдавиться.

Так, переживаючи свій страх, бунтівний Полохливий Заєць і не помітив, як до нього наблизилося бунтівне Чудовисько.

Чудовисько побачило когось довговухого під кущем. Він не тікав і навіть не звертав на Чудовисько уваги. Такого з Чудовиськом ще не було за все життя. Це дуже здивувало його.

– Перший раз бачу такого хороброго звіра, – прогарчало приголомшене Чудовисько.

– Ох! – тільки й зміг вимовити скам'янілий від страху Полохливий Заєць.

Він хотів було втекти, та лапи підкосилися, і Полохливий Заєць впав на землю.

– А-А-А!!! Так він не тільки не боїться, він ще й зухвало розлігся прямо переді мною! – здивувалося Чудовисько.

– Ну, ось і до Вовка можна не бігти. Хай вже жере на місці. Така ото моя доля заяча. Від неї бігти марно, – приречено зміркував Полохливий Заєць і тихесенько закрив очі, попрощавшись з життям.

– Ну, вже якщо цей сміливець зі мною не заприятелює, то я приречений на вічну самотність. Це мій останній шанс. Я просто не можу його втратити, – подумало Сумне Чудовисько.

– А я тут друзів собі шукаю! – по-змовницьки пробасило Сумне Чудовисько і посміхнулося. – Я був би дуже радий, якби такий відважний звір, як Ви, став моїм побратимом, – промовило Чудовисько благодушним голосом, посміхаючись всією своєю зубасто-ікластою пащею.

– А як же доля, а як же смерть? Ви що, мене зараз жерти не будете? А коли? Завтра? – прохрипів Полохливий Заєць, від жаху втрачаючи розум.