розділ 32

Розмови, пояснення, рішення

Розмова перша

Бойова чапля спала. Така спокійна, мила — кошеня, а не жінка. Скидати її з власного плаща Червоний Воїн чомусь не поспішав, хоча Біла Чарівниця вже забрала всю темряву, що встигла прорости. Темряви, на думку Лоста, було небагато. Просто димчастий клубочок, який жіночі руки в білих рукавичках згорнули, стиснули до того стану, що він не витримав і осипався сірим, неживим попелом.

— І що тепер? — запитав Лост, погладивши чаплю по щоці й переконавшись, що вона справді просто спить.

— Не знаю, — зізналася Біла Чарівниця. — Не хвилюйся, руйнувань у її мозку немає. Темрява, що там проросла, була недостатньо матеріальна. Вона діяла як ментальне плетиво, щось на зразок нього. Хоч і дуже незграбно. З іншого боку, вплив був надто тривалий. І невідомо, що станеться після його зникнення. Можливо, вона згадає все, що темрява свого часу пожерла. А може, й не згадає. Може, навіть себе певний час не пам’ятатиме, поки все не стабілізується, поки відсутність темряви не стане звичним станом. Не знаю. Але я сподіваюся, ти їй допоможеш.

І усміхнулася — світло й трохи сумно.

Лост тихо хмикнув, але нічого не пообіцяв, хоча й розумів, що нікуди від цієї чаплі не подінеться. Він колись вирішив вважати себе їй боржником. Можливо, вона врятувала йому життя. Швидше за все, врятувала — вилікувавши від самовпевненості й дурості. Тож тікати він не збирався, та й не хотілося.

— І все ж, я не розумію, — задумливо промовив він, не уточнюючи, чого саме не розуміє.

— Обмеження. Ми й так перегнули палицю, захищаючи людей. Далі просто не можна, — суворо зізнався Червоний Воїн і навіщось сів поряд із Лостом. — Найкумедніше, поки старші з нас шукали сильне рішення, дехто молодший спробував знайти слабше: витіснити темряву, замістити її або хоча б зробити видимою. Змусити згадати те, що було забуте, або забути те, що темрява не змогла стерти…

— Вийшло? — поцікавився Лост, не надто вірячи й уже здогадуючись, чию спробу виявили цілительки.

— Ні, — посміхнувся бог. — Та й не могло вийти. Люди так і не захотіли бачити — навіть у собі.

— Ага. Вони не бояться темряви й не шукають її. Узагалі ніде не шукають — ні в собі, ні в тінях, — пробурчав Лост.

— І це також. Але ще наша молода… гм… колега взялася за проблему не з того боку. Вона намагалася змусити чинити опір нав’язаним почуттям. Справжні мали допомогти…

— І промахнулася, бо темряві було байдуже до почуттів, вона живилася чимось іншим, виїдала чаплі мізки, — здогадався Лост. — А те, що вона забула якісь почуття — просто збіг. Їх або випадково захопило, або вони були частиною чогось більшого. Гаразд, зараз це неважливо. Куди цікавіше — що саме темрява приховувала від людей, і чи поглинала вона спогади тільки в тих, у кому оселилася?

— Правильні питання, — схвально кивнув Червоний Воїн, а його супутниця застигла в красивій позі, схожа на порцелянову статуетку. — Вона може впливати на пам’ять оточення, хоч і не надто сильно. І, судячи з реакцій людей, приглушує страх перед проявами темряви.

— Справді? А мої реакції вона не приглушила.

— Бо ти чужинець. Ти вже відрізняєшся від людей нашого світу. Та навіть донька глави Стрижів уже інакша. Світи змінюють людей — по краплині, по піщинці, але змінюють. І цього виявилося достатньо.

— Ага, — сказав Лост.

— Тому так важливо було позбавити цю дівчину того, що в ній проросло, — додала Біла Чарівниця.

— Поки ця гидота не навчилася впливати на людей цього світу, — знову все зрозумів Лост. — До речі, а як швидко змінюються люди?

— Щоби темрява втратила владу над спогадами й почуттями цієї дівчини, вистачило восьми днів, — загадково всміхнулася Біла Чарівниця. — Повністю втратила. А ослабла — ще в перший день.

— Хм… Може, вона поводилася так дивно саме через це? — задумливо промовив Лост. — От буде смішно, якщо вона раптом виявить, що завжди мріяла стати щасливою мамою не менш щасливих трійнят, і почне жалітися на змарновані роки. Хм… Так, буде весело. З іншого боку… Маю ще одне питання. Природний портал між цим світом і тим повністю односторонній? Чи може щось дрібне проникнути назад? І чи не існує порталу, який з’єднує ваш світ із тим, де я здобув жовту шкуру й хвіст?

— Ні, — з жалем похитала головою Біла Чарівниця. — І серед тих, куди ми можемо прийти по каменях, його теж немає.

— Навіщо тобі це? — запитав Червоний Воїн.

— Туман, — сказав Лост. — Зелений туман, який вирощував навколо одного порталу гігантські овочі й, як уже доведено, трохи змінював дар магів, які з ним стикалися. А у великих дозах — ще й дарував другу іпостась. Розумієте?

— Розуміємо, — кивнула Біла Чарівниця. — Це може допомогти одержимим темрявою. І, можливо, захистить інших. І це не буде нашим втручанням.

— І, може, нарешті змусить їх боятися, — похмуро додав воїн. — Якби тільки люди змогли його принести…

— Люди не зможуть. А от грибниця бджоловів полюбляє накопичувати різну гидоту. І в них є зв’язок із вашим світом.

— Ми не зможемо до них прийти, — з жалем похитала головою Біла Чарівниця. — Це буде надто руйнівно і для нас, і для їхнього світу.

— Зате ми зможемо, — підсумував Лост. — Хм… і навіщо воно мені?

— Подумай, — порадив Червоний Воїн, підводячись. — Потім. А зараз треба йти на інший бік, поговорити з іншими своїми-чужими. Бери дівчину на руки і ходімо, всього три кроки.

Лост кивнув, хоча в голові крутилася божевільна ідея — тягати туман у відрах. Хотілося сісти й добре це обдумати.

***

Розмова друга

Нелла все ще спала — цього разу на симпатичній галявині, оточеній непрохідним лісом. Решта розсілися навколо бойової чаплі й мовчали.
Томія намагалася осмислити, що у її рідному світі настільки не бояться проявів темряви саме тому, що їй цього хочеться.

Шелест замислено погладжував травинки й пронизливо дивився на Червоного Воїна, і Лост ніяк не міг позбутися відчуття, що той дивиться не просто з цікавості — бачить щось таке, що недоступне всім іншим.