розділ 31

Хто шукає — той завжди знаходить. Щось. Не факт, що те, що хотів.

У кімнаті, яку виділили «учневі» Шелеста в одному з порожніх викладацьких будиночків, було порожньо і запилено. Виявилося, хлопчина мешкав по сусідству з трьома плетільниками. Але ті були захоплені своєю справою, навідувалися до себе тільки поспати, не бажаючи гаяти час, і зникнення сусіда не помітили.

Що дивно — зник цей юнак не сам по собі. Він чомусь виколупав зі стіни світильник і відламав ніжку в стола. Забрав стандартний набір довідників, які школа отримувала від корони й розпихувала по викладацьких будинках. А куди їх ще подіти? У бібліотеці цього добра і так повно, а студенти, здебільшого, в них потреби не мали. Хіба що ті, хто йшов у вільний пошук. І то — якби міфічні бездонні сумки справді існували. А так — тягати їх з собою охочих не було, ніяких великих таємниць у ті книжки все одно не вписали. А про особливості місцевості можна дізнатися на місці або заздалегідь глянувши у бібліотеку.

Одне слово — набір підозрілий. Томія припустила, що він прихопив і наволочку — треба ж було кудись ті книги пакувати — але цього підтвердити ніхто не зміг.

— Цікаво, навіщо йому книжки, якщо він їх читати не вміє? — запитала Нелла, яка тільки-но почала боротися з місцевим алфавітом і виявила, що там дуже мало знайомих значків, а ті, що здаються знайомими, тільки збивають з пантелику.

— Може, вже навчився? — припустив один із плетільників.

— Тоді він точно геній. Хіба що когось попросив допомогти, — впевнено відповів Лост.

Пошуки можливого вчителя нічого не дали, й усі дійшли висновку: книги втікач забрав, бо не мав уявлення, що воно таке, й запідозрив, що вони можуть бути цінними. Або сподівався швидко навчитися читати. Ну, мало що тому диваку могло прийти в голову.

Сліди, до речі, Лост знайшов. Вони чомусь видалися йому знайомими й підозрілими. Настільки, що він не полінувався піти до старших перевертнів і офіційно тимчасово передати їм своїх підопічних. Бо хто знає, куди ті сліди заведуть, як довго доведеться йти і що там врешті знайдеться. Просто так люди не тікають. Тим більше ті, про кого всі забули. Впливу мозголомів у цьому випадку не виявилося.

Потім Лост урочисто й неспішно рушив по сліду, обернувшись на кота. Зрідка він оглядався, спопеляючи поглядом юрбу, що тяглася слідом. Виглядало це дійство настільки дивно, що привернуло увагу навіть на території школи. А коли сліди повели за її межі — й поготів…

Лост ішов, незадоволено смикаючи хвостом і зосереджено принюхуючись до сліду — радше магічного, ніж запахового, хоч відчувався він саме як запах. За ним ішла Нелла, яка заявила, що поки не навчиться бодай читати, з цього кота очей не зведе. За нею — один із її підлеглих, розгублено озираючись і несучи сумку, яка на перевертні виглядала б особливо кумедно. За ними — мрійливі Шелест і Томія. Про що вони мріяли, Лост знати не хотів. Але був упевнений, що навіть коли сліди заведуть далеко — вони не розвернуться. За ними — аспірант Льєн, який, за власними словами, просто вийшов провітритись. Мовляв, далеко не піде — в нього весілля на носі. То навіщо ж пішов? Напевно, і сам не знає. За аспірантом — його керівник, а за ним — усміхнений магістр Лєска з великою лупою. Він пильно вдивлявся в дорогу і стверджував, що бачить дещо дуже цікаве. Таке бачив лише раз — у степу, після одного шаманського ритуалу. Що саме — не казав. Пообіцяв поділитися, коли або сліди обірвуться, або втікача знайдуть. Бо хоче перевірити одну теорію.

За магістрами йшло кілька воїнів Дому Стрижів і один з Дому Яструбів — охороняли, здається, Томію. А вже за ними сумно пленталася істота буркет, в оточенні зілляварів. Їм все одно треба було вивести буркета за місто — тож пішли за компанію.

Чому зіллявари були впевнені, що сліди виведуть за місто, ніхто не запитав. Але вони мали рацію — втікач вийшов через одні з міських воріт, і ніхто його не зупинив. Бо ні на кого з розшукуваних не був схожий.

А городяни, які бачили дивакувату процесію, кинулися ділитися враженнями. І чутки пішли гуляти містом. За першою — якогось перевертня вивели за місто і зробили з ним щось страшне, після чого відкрився портал у світ буркета. Навіщо й кому — версії різнились: від королівської варти до ради магів. Хтось навіть описав цю історію й надіслав у якийсь клан.

Друга версія стверджувала, що перевертень усіх зачарував і повів за собою — чи в жертву, чи до себе у світ, щоб перетворити, чи пограбувати й убити. Варіантів було багато.

Ці чутки перетинались, породжуючи бійки, пиятики «за упокій», і навіть підготовку до кінця світу. А масла у вогонь додавали студенти з «пророчим даром», які за гроші напророкували такого, що школі стало не до зниклих іномирців, не до перевертнів і навіть не до відсутніх викладачів і аспірантів. Школа опротестовувала пророцтва й вирішувала, що робити з пророками.

А процесія, від якої відчепились зіллявари з буркетом, три дні блукала прилеглим лісом, ходячи, здається, колами. Ліс був невеликий, але з ярами й залишками старих будівель. Кажуть, ріс він на місці проклятого міста, яке згоряло так часто, що його вирішили покинути. В ньому були підозрілі ями, підозрілі мешканці, навіть розбійники зрідка з’являлися. Але точно — жодних тварин більших за лисицю. Та й лисиці знали, що краще триматися подалі від людей — а може, їх узагалі вигадали.

І от, в якийсь момент стало ясно — втікач справді ходить колами, що все вужчаються і зміщуються на південь від міста. Якби слід був свіжіший — Лост би ризикнув скоротити шлях. Але тепер доводилось блукати далі.

І зупинилися вони зовсім несподівано — на краю яру, біля старого фундаменту, про який переслідувачі не підозрювали. Місце нічим не відрізнялось від інших, хтось навіть перекинув через яр дерево — вийшов місток. Навіщо воно втікачеві?

— Він спустився? — спитав Шелест.

— Не певен. Відчуття, ніби він… став чимось іншим, змінив свою сутність — а потім зник. Може, стрибнув?