розділ 30

Очікування, несподіванки та інша забудькуватість

Цілих три дні Бернт спостерігав за людьми свого Дому і про всяк випадок — за Яструбами. Намагався зрозуміти, хто викинув його в кущі. Бо ж треба знати, з кого починати мститися. Зізнаватися, звісно, ніхто не поспішав. Та й носити впізнавані куртки ніхто не збирався — надто вже спекотно. Або усі змовились: спершу гуртом одягнули, а потім так само гуртом скинули, як тільки принизили спадкоємця Дому Стрижів. І тепер знущаються. Теж навмисне.

Бернт навіть здогадувався, чому. Вирішили отак вишукано натякнути, що спадкоємцю не варто напиватися до безпам’ятства, бо ганьбить і себе, і рід. І навіть не задумались, чому він так зробив. І що удавка на шиї спадкоємця теж, між іншим, ганьба. І…

Загалом, думав Бернт довго, підживлював у собі жагу помсти й намагався її остудити, шукаючи пояснення. І дійшов до одного: просити допомоги у всіх цих людей він не стане. Тим паче — в нахабної сестри. Сам упорається. Сам позбудеться ошийника, стане сильнішим, вищим. Сам здобуде нові знання. І змусить так званих охоронців захоплено визнавати, наскільки вони насправді нікчемні.

Бернт би дуже здивувався, якби дізнався, що всім до нього просто байдуже. Хоча, з іншого боку, справа, якою всі раптом зайнялися, почалася саме з нього. Із того, що ані Нелла, ані Лост не згадали, що кинули спадкоємця Дому, загорнутого в килим, у кущах — аж поки випадково не натрапили на нього через півтори доби.

І ані Нелла, ані Лост не могли збагнути, як узагалі могли про це забути. Обоє дружно підозрювали одного учня на ім’я Відар. Причому Лост підозрював настільки палко, що не полінувався піти до магістра Панія і з’ясувати, хто з викладачів може пошукати щось, що могло би стерти з пам’яті кілька годин — саме ті, що передували потраплянню в ту пастку.

Викладачі знайшлися й зацікавилися незвичною проблемою. Навіть сходили на витоптану в бур’янах галявину, хоч після дізнавачів там шукати вже було нічого. А після варти — тим більше. Вартові ж не знали, що там застосовували якусь особливу магію — от і топтали собі на втіху.

Проте, дивовижним чином, там усе ж знайшли якісь дивні сліди — схожі на «запах» ілюзії, що розсипалась на шматки. Але що це могло означати, ніхто сказати не зміг. Ілюзії, наче ж, до пам’яті не мають стосунку. Можуть обдурити, але змусити забути…

— А ви впевнені, що справді носили того хлопця? — поцікавився один з викладачів.

Лост і Нелла перезирнулись. Засумніватись у таких обставинах було неможливо.

— Можна пошукати сліди його присутності в тих кущах, — замислено сказав перевертень.

Ідея виявилась слушною. Запах брата Томії в кущах усе ще тримався. А килим якісь кмітливі студенти перетягли в альтанку в зарослій частині саду — і порізали, щоби застелити лавки.

— Хороші діти, хазяйновиті, — пробурмотів один з викладачів, і на тому всі й розійшлись.

А от Лост із Неллою перезирнулись і вирішили зазирнути ще й до дізнавачів. Тим паче, у них мав бути Відар, якого, скоріш за все, ще не питали про ілюзії та провали в чужій пам’яті. Міг він, звісно, нічого не знати. Але раптом? Та й за три дні він уже мав би образитись на Вчителя, що так і не прийшов його рятувати… якщо, звісно, він не повний ідіот, що вірить у свою винятковість і чергове випробування. Або завдання?

Словом, ідея піти й поговорити здавалася дуже розумною. От тільки реальність мала на це свої плани. В реальності у дізнавачів уже не було ніякого Відара. І зник він якось дуже вже дивно — з зачиненої камери, не відкривши дверей, не зламавши ґрат, не потривоживши ні охорону, ні магічну охоронну систему. Наче взяв, відкрив просто в камері портал і спокійно в нього ступив, не зважаючи на те, що занадто великий, аби пройти в такі портали. І захист від порталів мав би спрацювати. Але не спрацював.

А Відар усе одно зник. Просто зник — ніби його й не було.

— А може, й справді не було, — замислено мовив Лост. — Може, цей Відар і є ілюзія. Абсолютна. І з захистом проти вашого захисту.

— Не може бути. Він же торкався каменя правди. Камінь на ілюзію не реагує, — заперечив один із дізнавачів. — Взагалі не став би взаємодіяти.

— Значить, ілюзію ви отримали вже після того, як справжній доторкнувся до каменя, — уперто сказав Лост. — У непомітний портал я вірю ще менше.

— А може, все простіше, — задумливо сказала Нелла. — Його справді врятував Учитель. Прийшов ззовні, приспав усіх, поставив пастку, ще щось утнув… А потім змусив забути. І пригадаєте ви це аж через півтори доби — як ми з Бернта.

Дізнавачі дружно витріщились на неї. А котик похитав головою й буркнув:

— Не сходиться, бойова чапле.

— Що саме?

— Усе. Навіть якби всі забули, хтось майже одразу помітив би сліди. По-перше. По-друге — можна було обдурити нас із тобою, ми вдвох були, от і вразливі. Але тут повно людей. Хтось заходить, хтось виходить. Навколо площа, вона навіть уночі не спить. Учителеві довелось би застосувати щось надто потужне. Надто. А магію приховувати можна лише до певної межі — бо інакше будь-який ідіот зміг би заявлятись у будь-яку в’язницю й витягати кого заманеться.

— А якщо магія інша? — припустила Нелла. — У нас же майже не було захисту від Шелеста.

— Тоді до нас завітав справжній майстер, що бере не силою, а майстерністю — як той самий Шелест, — відповів Лост після паузи.

— І справді чомусь навчає свого учня, — похмуро додав один із дізнавачів. — І найгірше — ми не маємо ані найменшого уявлення, чого йому треба, як він виглядає й де його шукати. Може, вже копає чергове підземелля й планує захопити королівство.

— І чого він приперся саме сюди, незрозуміло, — додав Лост.

— Що? — здивувався дізнавач.

— Учень приперся з-за гір Гребеня. Може, й учитель прийшов звідти. Ви взагалі спитали, де саме він уперше зустрів свого Учителя?

Чи спитали, дізнавачі згадати не змогли. Причому невідомо чому. Може, й тут хтось подбав, аби вони цю дрібницю забули.