розділ 27

Хоробра дівчина з гарною пам’яттю

Коли Бінка прийшла до тями, її першою розумною думкою було, що ті, хто її впіймав, дуже мало знаються на перевертнях. Навіть той, хто віддавав накази, знав небагато. Інакше б не говорив так упевнено, що вона не прокинеться щонайменше шість годин.

Можливо, чистокровні й справді не прокинулись би. Або ті, в кого друга іпостась така ж велика, як і перша — саме вони найчастіше мандрують людськими землями наодинці. Вони впевнені, що можуть впоратись із будь-якою проблемою — кулаками, магією, а то й зубами з кігтями. А от всякі зайці, білки та інші ховрахи — набагато обережніші. Хоча навіть вони вважали, що в крайньому випадку завжди можуть утекти на швидких лапах і десь заховатись — аби ненадовго.

Отож, Бінка прийшла до тями, та як розумна дівчина — не подала вигляду. Лежала тихо-тихо весь той час, поки найманці перемовлялися з тим, хто віддає накази. Не зреагувала навіть тоді, коли він кинув у них паралізуюче плетіння, а потім прикладав руки до голів кожного — хоча запах ментальної магії вона відчувала буквально носом. Її аромат був для неї вкрай неприємним: солодкуватим, з гниллю.
Можливо, вона так це відчувала лише тому, що вперше вловила той сморід у чашці, яку принесла матуся, стурбована несподіваним коханням свого єдиного сина. І виявилося, що хоч матуся і трішки божевільна — але права: в чашці, яку ще не встигли сполоснути, було приворотне зілля. Це підтвердила зіллєварка.

А приворотні зілля — це теж частина ментальної магії.

Бінка потерпіла неприємний запах. Потерпіла й те, як командир провів пальцями по її щоці.
Йому, гадові, було її шкода. Не хотів лякати дівчину.

Але чекати його повернення вона не стала. Боялася, що якось себе видасть. Або що він передумає — і вирішить стерти і їй частину пам’яті. А в тій пам’яті може розмова цього мага з найманцями. А розмова була важлива. Бінка це знала точно.

Тож вона заспокоїлася, тихенько перетекла в дрібну сірувату білочку, повисла на ручці вікна, поки те трохи не прочинилося, а потім штовхнула задніми лапками, щоб збільшити щілину. І заховалась — на шафі, між опудалом сови і незрозумілою коробкою, затихла.

Метатися, наче божевільна, все більше піддаючись інстинктам і втрачаючи розум, вона не збиралась. Пам’ятала, що це — найгірше, що можна зробити. А от якщо тихо посидіти маленьким звірятком, то перебування в його шкурі розтягнеться. Головне — не припиняти думати й не проґавити той момент, коли думати стане важко.

І Бінка щиро сподівалась, що до того моменту маг, який пішов пообідати, встигне повернутися — і кинеся шукати зниклу полонянку. Тоді можна буде повернути собі людське тіло, трохи відпочити. А знову ставати білкою — тільки якщо почує шум. Якщо вийде.

Це здавалося розумним і правильним.

Хоча про розумність Бінці було складно думати навіть у людському вигляді, тому вона відклала цю думку й почала тішитись тим, що їй не заблокували перевтілення. Значить, вирішили, що контроль у неї ще не найгірший. Якби заблокували — все було б значно гірше. Не смертельно, бо вбивати, здається, її не збирались. Але приємного було б мало.

Бо цей маг наказів про перевертнів таки знав. І підозрював, що піймана дівчина могла запам’ятати його запах. Тому й вагався вголос, чи варто частково стирати їй пам’ять.

А пам’ять була цінна.

І той, хто, як вважав цей чоловік, кинеться її рятувати — теж був цінним. Хоча він, напевно, й сам зможе про себе подбати. Бо маг усе ж знав про перевертнів недостатньо. Інакше б не вважав, що знайшов собі ідеального суперника — водночас досить сильного… і досить слабкого.

***

Рись з’явилася перед Неллою буквально нізвідки. Вона ледь об неї не спіткнулася.
— Тихіше ступай! — наказала перевертень. — Іди за хвостом!

І повернулась до Нелли тим самим хвостом. Ще й почала хитати ним з боку в бік так звабливо, що дуже хотілося схопити — і смикнути. Просто щоб перевірити, наскільки чутливий.

Кралися вони через зарослий сад. Десь далеко праворуч хтось голосно лаявся, гавкали собаки, але тут панувала тиша. Навіть птахи не співали. Лише вітер шелестів листям дерев і гойдав верхівки.

— Близько, — мовила рись. — Лост певен, що всі пішли. Причому хтось — у страшному поспіху, бігом, бо сліди глибші. Але хто зна. Могли й заховатись. А мої пошукові кола далеко не дістають. І його павутинки — теж. Ось зараз підійдемо ближче…

Об Лоста Нелла теж мало не спіткнулася. Він розвалився посеред прочищеної стежки, всипаної жовтуватим піском. У затінку. Вдало замаскувався.

— Обережніше, бойова чапля, — пробурчав котик. — Ще на найцінніше наступиш.

Далі кралися вже всі разом. Перевертні кожні десять кроків завмирали на мить, і тоді Нелла відчувала шкірою дію пошукової магії. Тонкої, майже невідчутної — якби не знала, й не помітила б. Скоріш за все, вона її відчувала зараз лише тому, що стояла поруч із магами, які її застосовували. Відійди на кілька кроків — і навіть ця слабка відчутність зникне.

Котик і рись безсумнівно були майстрами пошукової магії.

До будинку добирались доволі довго. Потім дісталися вікна, звідки Лост вловлював знайомий запах, а рись — лише пилюку, старе пір’я і якусь гірку траву.

Під вікном їхня злагоджена компанія просиділа з десяток ударів серця. Потім Лост встав на задні лапи, передньою штовхнув одну зі стулок вікна і повів вусами, піднявши верхню губу. Здається, всміхався.

Першою у відчинене вікно метнулась рись, огорнута білим сяйвом — щитом, напевно. У кімнаті щось гепнуло, вона загарчала, а потім крикнула заходити.

Лост просто заскочив усередину. Нелла фиркнула, не стала витрачати сили на дурниці й залізла, якщо не граційно, то принаймні без шкоди для ліктів і колін. Не відразу зрозуміла, чого це всі витріщилися на шафу. Бо білочка між опудалом птаха і незрозумілою коробкою зливалася з навколишнім ідеально.

— Цик-цик, — сказала білочка, ворухнувши вушками.