16 (2)

Одразу вісім претендентів на рідну доньку дуже здивували Марука. Він деякий час ходив від стіни до стіни, питаючи у якихось вищих сил, чим там займалася Нелла і навіщо вона цим зайнялася? Потім Марук спитав у стелі, куди дивилася варта? І лише після цього пішов подивитися на проблему.

Проблема виявилася такою собі. П'ять самовпевнених придурків, які ледь стали чиїмись учнями. Вони явно не розуміли, куди взагалі прийшли. І приперлися тільки тому, що дізналися — чоловік цілої дочки голови Дому з іншого світу. А про інші світи вони що знають? А лише те, що відбувається в добре вивчених світах, точніше, навіть не світах, а частинах цих світів, до яких найлегше потрапити.

Ну, ще ці йолопи напевно чули казки про те, як геній, що з'явився з бідної околиці, перемагав когось і ставав рятівником цілого Дому. Незрозуміло від чого, щоправда, але ставав.

І ці йолопи, природно, не замислюються, що навіть якщо вони переможуть, це зовсім не гарантує їх подальше щасливе життя. Тому що Дім не дасть свого визнання та захисту, а значить, і їм доведеться спочатку перемогти інших претендентів на це щастя.

Загалом просто наївні ідіоти.

Ще двоє — найманці, які щосили намагаються виглядати пристойно. У цих, напевно, за плечима є якісь вміння, якими може зацікавитись Дім. Але навряд їх багато. Було б, ними зацікавилися раніше і хоча б знали.

Останній — похмурий і незадоволений тип. Виглядав він так, ніби його змусили сюди прийти і він дуже шкодує, але нічого зробити не може. А ще він чомусь здавався знайомим. Можливо, чийсь молодший синок, який не встиг поки що привернути до себе особливої ​​уваги.

Марук задумливо хмикнув і запросив усіх на полігон, сподіваючись, що Бернт здогадався привести туди Шелеста і не доведеться нікого відправляти за ним.

***

— Ось! — урочисто сказав Бернт, махнув рукою праворуч і вилупився на Шелеста так, ніби сподівався побачити на його обличчі переляк. А може, й захоплення, хто цього дивака розбере?

Шелест чесно глянув і пересмикнув плечима. З восьми чоловік увагу привертав лише один — Шелест бачив на ньому якесь складне плетево. А це, напевно, означало, що він носить на собі артефакт. Інші були звичайними. Один взагалі дивовижно нагадував студента, котрий прийшов на іспит, сподіваючись, що пощастить і випаде те єдине питання, відповідь на яке він знав. Марук цього на типа, до речі, дивився невдоволено. Та й власник артефакту стояв якнайдалі від нього і надто демонстративно не дивився в його бік.

— Ходімо, ходімо, — пробурмотів Бернт, так і не дочекавшись від Шелеста очікуваних емоцій і, показуючи приклад, пішов до батька.

Марук зустрів сина схвальним поглядом, а Шелеста персональним кивком. Потім представив чоловіка своєї дорогоцінної дочки тим, хто кинув виклик, чомусь не представивши їх йому. Можливо, імена цих загадкових особистостей належало дізнаватись лише у разі їх перемоги. А програють, так їм і треба — помруть, будуть спочивати у безіменній могилці.

Потім Марук сумно зітхнув, пошкодував про те, що всі прийшли одразу і заявив, що не простить собі, якщо переможе хтось слабкий. Тому жереба не буде, а буде суто його вибір. Суто за його уявленнями про силу.

Претенденти на Томію цю заяву проковтнули. Хоч власник артефакту й видав криву посмішку. Мабуть, щось образливе в ньому все ж було.

І Шелест зовсім не здивувався, що першим противником виявився той самий тип, схожий на неготового до іспиту студента.

— Не показуй все одразу, — таємниче прошепотів Бернт, вказуючи Шелесту на центр поля для боїв. За що одержав здивований погляд.

Шелест, якщо чесно, слабо уявляв, як можна показати всі свої вміння одразу. Для цього умінь має бути, ну дуже мало.

— Виклик кинутий, — сказав Марук і махнув рукою.

І довкола готової до битви пари піднялися щити. Штук шість начебто.

Противник гаяти часу не став. Дико закричав і кинувся на Шелеста, розмахуючи мечем, як палицею. Шелест від несподіванки навіть бити його не став, просто шарахнувся вбік і здивовано спостерігав за тим, як хлопця його власний меч у широкому замаху перетягує вліво і кидає на щит.

— Вап! — явно здивувався щит несподіваного нападу і приклав обох від щирого серця.

Претендент загорлав, упустив меч, а потім приліг поряд і більше не встав.

— І що це було? — спитав Шелест, який не чекав від противника такого самогубства.

— Перший, хто програв! — урочисто відповів Марук.

— Придурок! — Досить голосно додав хтось.

Ще двоє супротивників недалеко пішли від першого. Одного з них Шелест штовхнув на той самий щит, з подивом зрозумівши, що він його не бачить. А другого перекинув через себе і він, намагаючись чи то встати, чи втекти, вляпався туди ж.

— Це не чесно! — заявив один із супротивників, що залишилися.

— Що саме? — спитав Марук.

— Він має використати зброю!

— Ти помиляєшся, — лагідно сказав голова Дому і призначив балакуна наступним супротивником Шелеста.

Надутий, як хом'як хлопець обдарував Шелеста зневажливим поглядом, склав перед собою пальці будиночком і щось загадкове зашепотів. Чи молився, закликаючи на допомогу місцевих богів, які вміють втілюватись, чи намагався видати щось бойове, магічне та ледве вивчене, а може й зовсім стародавнє, знайдене в не менш стародавній книзі.

Шелест знизав плечима і відповів на магію магією — приклав слабеньким повітряним кулаком, знову кинувши на щит.

— Цирк якийсь, — сказав хтось із супротивників, що залишилися. Схвально так сказав.

Наступний противник умів проводити силу через зброю, щоправда, не вмів її фокусувати і нічим, крім неяскравого спалаху, так і не здивував.

Наступний йшов обережно, і коли піднялися щити, насупився. Чи побачив, скільки їх, чи відчув наскільки вони близько. Атакувати цей тип не поспішав, мабуть, чекав, що атакує Шелест. Він же нападати на цю людину першим не збирався, хоча б до того, як стане зрозуміло, наскільки вона сильна. Поки що краще тримати захист. Лост завжди казав, що з незнайомими противниками перехід із захисту в напад краща тактика, ніж спроба чимось там здивувати. Ну, хіба що впевнений, що набагато сильніший та вміліший.