розділ 16

Суцільні несподіванки

Головний біль вщухати, а тим більше пропадати і не збирався. Ворушитися Неллі, як і раніше, не хотілося, але терпіти цей проклятий біль хотілося ще менше. Тому дівчина акуратно опустила ноги на підлогу, озирнулася, насупилась, не побачивши своєї куртки, сіла навпочіпки і зазирнула під ліжко, сподіваючись, що вона валяється саме там, а не залишилася в питнійні. Якщо залишилася, їй, напевно, вже приробили ноги і шукати її марно. А куртка була улюблена.

— Що ти шукаєш? — буркливо спитав котик. — Втрачену цноту?

Нелла його обізвала, а потім таки сказала про курточку, в кишені якої мало бути знеболювальне.

— О, — сказав котик і сів. — Іди сюди, нещастя. Знаєш, у перевертнів безліч недоліків, починаючи з того, що, не навчаючись і перебуваючи далеко від клану, можна банально збожеволіти, і закінчуючи високими відносинами між ватажком і навколишніми дівчатами різного віку. Але метаболізм у перевертнів саме та річ, заради якої можна ці недоліки потерпіти. Організм перевертнів дуже легко повертається в рівновагу, легко виліковує сам себе, частково регенерує, а якщо не вистачає якихось ресурсів, може певною мірою заповнити їх за допомогою магії. А якщо власний метаболізм ще й підштовхнути, налаштувати...

— У тебе голова не болить, — похмуро зробила висновок Нелла і зрозуміла, що від щирого серця його ненавидить.

— Іди сюди, бойова чапля. Що-що, а такий головний біль я лікувати вмію. Зараз погрію скроні, поп'єш водички, і все минеться.

Любові ця обіцянка щось не додала і котику захотілося страшно помститися. Просто не зараз. Нехай спочатку справді полічить. Раптом вийде.

Грів скроні Лост долонями, задумливо дивлячись перед собою, але навряд бачачи Неллу. Біль при цьому, як не дивно, вщухав. Заспокоювався. Наче був морем, на якому міфічний чарівник, що вмів ходити по воді, заспокоював шторм.

— Поки що все, — видихнув котик, прибираючи руки. — Тепер попити води, потім зроблю солодкий чай. Можна ще одну травку пожувати, але не впевнений, що вона в мене є.

— У тебе? — зацікавилася Нелла, уявивши, як він копається у численних кишенях у пошуках своєї трави, і вперше звернула увагу на приміщення, в якому перебувала. Приміщення було на перший погляд звичайною спальнею, причому, чоловічою та холостяцькою, з тих, у які наймана прибиральниця заглядає раз на півмісяця. У кращому разі. З другого погляду ставало зрозуміло, що ця спальня не така і звичайна. Замість освітлювальних куль були якісь дивні ріжки. Невеликий стіл — білий, але не фарбований, а здається з каменю і він наче вріс у стіну. Поруч зі столом шафа на пів стіни, з одними масивними дверима, замальованими незрозумілими значками, і безліччю відкритих полиць праворуч від цих дверей. На полицях купа дивних речей. І ніде не видно статуетки долі, яка обов'язково має стояти у спальні.

— У мене, — відповів котик і широко махнув рукою. — Я, мабуть, не дуже добре мислив. Але в той момент мені здалося, що простіше буде вирушити додому, ніж намагатися ховати тебе в тому місті, чекаючи поки ти протверезієш і перестанеш співати соромицькі пісні, хихикаючи і обіцяючи комусь відрізати найцінніше.

— У тебе? — перепитала Нелла, запідозривши страшне. А саме те, що цей будинок знаходиться не в Загальному Місті.

— Ну, їжака у мене, звичайно, нема. Ці їжаки чомусь перевертнів не дуже люблять, навіть дівчат. Але через світ бджоловів я пройти можу і без них. У мене є хороший накопичувач і… хм, особливий допуск.

— Допуск? — перепитала Нелла, запідозривши, що все ще страшніше, ніж вона подумала. — Допуск куди?!

— Складно пояснити і це таємниця, — не дуже впевнено сказав котик. І посміхнувся, широко і привабливо.

І Нелла зрозуміла, що це все. І в шию йому вчепилася зі щирим наміром придушити, потім побити ногами труп, закопати його під найближчим деревом і піти в захід сонця, шалено регочучи. І це все здавалося їй на той момент найкращим і найрозумнішим виходом.

***

На погляд Шелеста, старший брат Томії на старшого не був схожий. А схожий він був на безглуздого студента, одного з тих, у кому одногрупники відразу ж вираховують розпещених діток несподівано розбагатілих купців і, частенько, намагаються всіма доступними способами довести їм, що вони зовсім не обрані. Що є люди і багатші, і більш обрані, і з кілометровим списком знатних предків.

Бернт був такий самий. Він жив у своєму світі і був упевнений, що всі навколо тільки за цим світом і стежать, попутно намагаючись хоч трохи до нього наблизитися. Ага, абсолютно всі, навіть сам король тільки й мріє, як би опинитися на місці безглуздого синочка купця, розпещеного до краю матінкою, поки татко був у вічних роз'їздах.

І як і ці розпещені дітки, Бернт щиро і наполегливо намагався допомогти оточуючим. Ну, як умів. Старанно переконуючи людину, яка не потребує такої сумнівної допомоги, що вона дурна, недостойна і повинна бути дуже вдячна за щось незрозуміле.

А у Шелеста бути вдячним не виходило. Ну, ніяк.

І сваритися з братом Томії не хотілося. Він потім не відчепиться. Навіщо ускладнювати собі життя?

— Ти повинен хоч щось робити, — переконував Бернт Шелеста, заважаючи читати чернетку.

— Що, наприклад? — поцікавився Шелест, намагаючись зосередитися на черговій цифрі, яка чи сходилася, чи не сходилася.

— Підібрати зброю...

— Навіщо? — поцікавився Шелест, плюнувши на цифру.

— Щоб звикнути!

— Я в Томії позичу, — сказав і з натяком пошелестів папером.

— Вони зроблені для дівчини і чоловікові не годяться! Тільки такий дурень як ти…

— Да? Я різниці не помітив, — зізнався Шелест, якого довго й наполегливо намагалися вчити битися на мечах, але дійшли висновку, що краще вже не буде.

— А! — розчаровано сказав Бернт, махнув рукою і на якийсь час відстав.

Шелест зітхнув із полегшенням і знову спробував читати. Але щастя довго не тривало. Ще й Томія кудись поділася разом із їжаком, і не було кому ганяти братика.