розділ 9

Справи сімейні

Колись давно, коли Марук був ще зовсім хлопчиськом, який уявляв себе великим магом і героєм, один з його не дуже розумних дядьків посварився з гірським старійшиною. Головою цілого натовпу вільнонайманих магів, що окопалися в одній з долин і набрали такі сили, що навіть Великі Дома їх остерігались. Ці маги зрештою свою силу розгубили, майже відразу після смерті того старійшини. Просто не змогли поділити владу, пересварилися, перебили один одного, а залишки розбіглися в різні боки, залишивши лише кілька невдах. Яких ніхто не став чіпати — надто багато честі, щоби мстити ось цьому.

Але тоді, багато років тому, ці гірські маги були силою, яку чіпати без потреби став би тільки ідіот. А дядько, як виявилося, особливим розумом не відрізнявся. Зате зарозумілості та самовпевненості в нього було стільки, що вистачило б на половину Великого Дому. А може, і на весь. І він посварився з самим гірським старійшиною, та ще й якийсь артефакт у нього вкрав, обдуривши чи то сина, чи то учня. І вільнонаймані маги, природно, з'явилися в будинок цього недоумка мстити і повертати свою річ. Причому, у їхніх старійшин вистачило розуму заявити, що це особиста справа долини і цієї конкретної людини. Тож і Дому Стрижів втручатися було ні для чого. Представники Дому прийшли потім, коли цього дурня вже побили та принизили. І молодь із собою прихопили, щоб вони подивилися, що буває, якщо діяти необдумано і, вважаючи, що сім'я зобов'язана вирішувати будь-які влаштовані самому собі проблеми.

І те, що зараз бачив Марук, дуже вже нагадувало будинок того дядька, після нашестя вільнонайманих гірських магів — двері виламані, учні, варта та слуги валяються по кутках, блукають у пошуках лікаря чи намагаються зрозуміти, що взагалі сталося. Добре хоч двері були єдиними, що ламали.

— І скільки їх було? — спитав Марук, дивлячись на дверну стулку, що валялася біля стіни. Валялася вона досить далеко від того місця, де мала стояти.

— Один, — похмуро мовив Рікен, котрий кульгав і колисав руку на підв'язці.

Рікен на даний момент був одним із найкращих воїнів Дому. Визнаним Вчителем, який мав право віддавати накази навіть дітям Марука, не кажучи вже про якихось там вартових чи слуг. І в коридор він вийшов на шум, як підозрював голова Дому, з кімнати його старшої дочки, на що він поки старанно заплющував очі, готуючи на обох пастку, з якої ці дві незалежні особи точно не зможуть вирватися. Заміжжя Санії не завадить, та й вік самий той. Ну і Рікен остаточно вросте в сім'ю, на відміну від його батька, котрий був хоч і великим магом, але все-таки слугою Дому, а не його частиною.

— Один? — недовірливо перепитав Бернт, старший син Марука.

— Один, — спокійно підтвердив Рікен і чомусь мрійливо посміхнувся. — Давно такого не бачив. На вигляд — хлопчисько хлопчиськом. Молодший за мого наймолодшого учня. Цілком спокійний і зосереджений. У нього, до речі, був один із мечів вашої молодшої дочки, я його впізнав, — сказав Маруку і знову посміхнувся. — Але як він його використовує… заявив, що мечник із нього так собі, навіть до Томії дуже далеко, а потім просто взяв і розірвав захисну сіть в підлозі. Точніше, не розірвав, раз вона знову зрослась, а якось порушив перебіг сили. І нічого йому за це не було. Не знаю, що в нього там за захист, але він ідеальний.

— Хм… — тільки й зміг сказати Марук.

— То він не воїн! – зробив висновок Бернт.

— Швидше за все, але враховуючи, що він з іншого світу і знає про нас явно більше, ніж ми про нього, я на твоєму місці не радів би, — сказав Рікен.

До дверей, за якими вклали спати Томію, вони підійшли в тиші. Двері, на подив Марука, були тіла і неушкоджені. Біля них вже встигла зібратися ціла юрба, але займатися штурмом без наказу ніхто не поспішав. А за дверима голосно й натхненно лаялися, забувши повісити полог тиші.

Марук трохи постояв, послухав, а потім натиснув на ручку і ривком відчинив двері, готуючись стрибати убік і виставляти щити. Ні того, ні іншого не знадобилося. Тому що парочка, що лаялася мало не зіштовхуючись носами, миттєво замовкла, синхронно повернулася до нього і подивилася так, ніби досі були впевнені, що інших людей, крім них, у світі не існує.

– Ой, тато… – задумливо промовила Томія.

– Да? — здивувався її співрозмовник і голосно хмикнув.

Марук теж хмикнув і ступив уперед. І тут же зіткнувся з невидимою стіною, що м'яко прогнулась, а потім відштовхнула.

***

Томія родичам не довіряла і дивилася на них з великою підозрою, ніби була впевнена, що зараз її хапатимуть, в'язатимуть і кудись нестимуть. А сказати їй про те, що вони будь-якої миті можуть піти у світ бджоловів, Шелест не встиг. Якось було до того. Вони з'ясовували дуже важливу річ – хто з них частіше робить дурниці і у кого наслідки цих дурниць виходять епічніші.

Родичі, до речі, у Томії виявилися звичайними людьми. Ну, принаймні, на вигляд.

І всі дивилися з подивом, наче чекали побачити в цій кімнаті дракона.

— Це точно він? — спитав хлопець, що виглядав з-за плеча батька Томії.

— Він, — підтвердив хтось, що не поспішав показуватися.

– І хто він? — продовжив запитувати хлопець.

— Мій чоловік! — з викликом відповіла Томія.

– Якийсь він кволий, – поділився спостереженням хлопець.

— Той придурок з кільцем теж так думав, — похмуро сказала Томія і посміхнулася. Ласкаво-ласкаво.

Щоправда, що за придурок і за кільце пояснювати не стала.

— Так, давайте ми зараз зайдемо і про все поговоримо, — цілком мирно запропонував Марук.

Томія склала на грудях руки і пирхнула.

– Ні, – сказала похмуро. – Нам і тут непогано. Бо я вас знаю. А ви нічого не розумієте!

— Дівчинко, подумай про те, що довго ваш захист не протримається. Енергія закінчиться, це ж не стаціонарна мережа, – сказав той самий невидимка.

— Шелест, — подивилася на свого юного чоловіка нешаноблива дочка.