розділ 8

Шумно та весело

На думку Шелеста, мешканці будинку були дуже дивними людьми. Адже навіть найбезглуздішому студенту зрозуміло, що якщо якась тактика не працює, її краще змінити і хоча б сюрприз зробити. А ці наполегливо продовжували нападати, намагатися бити або посиленими магією руками-ногами, або чистою силою і пропонували добровільно здатися. Здалеку пропонували. А потім нападали, не чекаючи відповіді на цю привабливу пропозицію.

Звичайно, якби не Томія, Шелест навряд здогадався б заздалегідь поставити потужні щити і прихопити з собою їжака, щоб їх підтримував. Але ж ці дивні люди бачили, що їхні удари не досягають мети, спробували б щось інше.

— Стояти! — закричало чергове тріо, вискочивши з-за рогу.

Шелест, що примудрився відволіктися на сумні роздуми про одноманітність, інстинктивно жбурнув у них сіттю, хоча збирався такі невеликі групи просто знерухомлювати. Все одно в них не було ніякого захисту від найпростіших паралізуючих плетінь, а зі стазою навіть Лост вперше зіткнувся зовсім не в цьому світі. А він був старший за нападників і набагато досвідченіший.

— Ти пошкодуєш! — грізно гаркнув хтось із обплутаних енергетичною сіттю хлопців і хитромудро обізвав.

А Шелест пішов далі. Ну, не сваритися ж із ними і не проводити виховні бесіди, як зі студентами. У них тут, напевно, свої вихователі є.

І, якщо чесно, без меча Томії, і без її висюльки налаштованої на впізнання та пропуск, Шелест так запросто тут ходити не міг. Будинок справді був буквально обплетений захистами та впізнавками. На які, на думку Шелеста, мешканці цього будинку покладали надто великі сподівання. Знаючи як, навіть найдосконаліший з амулетів можна змусити перестати працювати. А тут безліч нашарувань щитів і сигналок подекуди навіть заважало один одному. І воно фізично відчувалося, наповнювало повітря тривожністю і енергією.

— І як вони тут мешкають? Добре, хоч не весь час. А то так можна й здуріти. Навіть цікаво, захист в місцях, що особливо охороняються, такий самий? Бідні злодії та інші зломщики, тут і так нервуєш, а воно ще більше на мізки тисне, і помилятися змушує.

Двері в кінці чергового широкого і короткого коридорчика відчинилися, і назустріч Шелесту зробив крок чоловік. Мовчки. Без набридлих вигуків. Він навіть шпурлятися силою не став. Просто потягнув з руків’я меч, що швидко збільшувався, і посміхнувся. Ласкаво-лагідно, як кіт мишці, що потрапила в пастку.

— Так-так, на мечах мені з тобою не тягатись. На мечах мені і з Томією не тягатися, а вона, за її словами, мечниця гірша від середньостатистичної, — досить голосно сказав Шелест, складаючи пальці вільної руки у фігуру, яка активувала стандартний військовий обладунок. А хто їх, ненормальних, знає, раптом навіть не спробує ловити і розпитувати? Може, їм наказали всіх вбивати.

На обличчі чоловіка проявилося здивування і він плавно перетік у стійку напівбоком, із заведеною за спину рукою з мечем. І спробуй зрозумій, він збирається рубати і трощити, чи силу копить на кінчику леза, чи хоче просто й невигадливо тріснути рукояттю по лобі. Шелест розбиратися не збирався, він жбурнув у чоловіка черговий повітряний кулак, змусивши його відстрибнути вбік і на мить озирнутися, щоб проводити поглядом двері, що відлетіли. Потім відступив на крок, стиснув пальці на рукояті меча дружини і увігнав його в підлогу, сколихнувши чи шар захисту, чи щось інше. А потім відправив по мечу хвилю сили, фокусуючи її в одній точці, щось там явно розриваючи, а щось перенасичуючи енергією та змушуючи зайве скинути, куди попало.

І в Шелеста був їжак, що поїдав енергію, а ще здатний витримати удар сирою силою обладунок, а у нещасного мужика ні того, ні іншого не було. Ні, якийсь захист у нього був присутній, але він навряд був розрахований на самогубців, що рвуть нашарування плетінь, які, напевно, не перше століття пронизували каміння підлоги. Тож відкинуло бідолаху знатно, навіть меч випустив, а потім так і залишився лежати.

— Цікаво, хто це? — спитав сам Шелест і пішов далі.

До Томії було вже недалеко, з десяток кроків. Ось дійти до тих синіх, з сріблястим візерунком дверей, і знайдеться.

Біля дверей хлопець завмер, прислухаючись до тиші. У цих дверях навіть течії сили не було чомусь. Чи перервалася, коли рвалося плетіння в камені підлоги, чи її й не було ніколи.

Потім обережно натиснув на ручку і відкрив, очікуючи, що зараз назустріч побіжать чергові дивні типи з криками про «стій» та «здавайся». І завис на кілька мить на одній нозі, бо ніхто не біг, у кімнаті взагалі нікого, окрім дівчини, що спала на великому ліжку, не було.

Шелест видихнув, зайшов у кімнату, зачинив за собою двері, майже автоматично поставив щит і пішов до сплячої, підозрюючи, що там на нього чекає несподіваний і неприємний сюрприз. Але там була справді Томія.

— Гей! — тихо покликав він, торкнувшись до плеча дружини.

Дівчина розплющила очі, посміхнулася, потяглася, а потім здивовано озирнулася.

— Не може бути, — сказала недовірливо.

— Правда?! — фальшиво здивувався Шелест. — Томія, ти зовсім збожеволіла?! Ти навіщо амулетом скористалася? Я ж не ризикнув ним користуватися наодинці, тільки коли ти була вдома, а ти...

— Що сталося? — запитала дівчина.

— Що?! Тебе женихи вкрали! Та тебе тут півночі тягають туди-сюди, як мішок моркви!

— Морквини?! — обурилася Томія.

— Так, — похмуро підтвердив Шелест, і почав відв'язувати меч від долоні. — І ти нічого не могла вдіяти. Взагалі нічого! Тому що скористалася амулетом, який…

— У тебе там студенти блукають! А я хотіла спати!

— Які ще студенти? І це не привід.

Томія сердито засопіла, злізла з ліжка і обсмикнула сорочку.

Шелест обдарував її далеким від лагідного погляду.

А за вікном займався світанок, і хтось десь недалеко репетував. Мабуть, продовжував ловити Лоста.