Інтерлюдія

Погляд із висоти

Двоє людей стояли на даху храму Білої Чародійки і з цікавістю спостерігали за неподобством, що коїться внизу. Перед воротами тупцював цілий натовп новоприбулих претендентів на цінну наречену і з'ясовував сакральне питання: кому ця наречена потрібніша? З'ясовували явно з принципу, бо навряд хтось із них не розумів, що той, хто опинився у храмі раніше, міг встигнути вже разів п'ять одружитися. А бути там міг хто завгодно і в будь-якій кількості. А в когось за плечима ще й Великий Дім може виявитись.

У самому храмі теж хтось кричав і намагався дізнатися, куди поділася наречена і хто її туди подів?

А з іншого боку храму, по непримітній стежці, що веде до річки, спритно йшов чоловік із тією самою нареченою на плечі. І посміхався, нарешті примирившись із собою та світом.

— І не соромно тобі? — спитав чоловік, що стояв на даху. Дуже високий чоловік. Рудий і дивно смаглявий, з дуже світлими очима незрозумілого кольору.

— Ні крапельки. Набрид він мені, далі нікуди. А вчити вже пізно. Переконали, що він великий талант і має на щось там право, — невдоволено пробурчала жінка. Біловолоса і така ж смаглява, як чоловік. Очі в неї були теплого коричневого кольору, а на зріст вона чоловікові навіть до плеча не діставала. — А тут так вдало прийшов у храм і відкрився.

— І ти вклала розуміння.

— А ти хочеш, щоб ця велика дитина, яка загралася в солдатиків і чарівне королівство, розв'язала чергову війну? Нехай краще чуже розуміння буде, ніж ніякого.

— Ні, не хочу, — похмуро сказав чоловік. — Війна зараз зовсім не доречна. І так погано. Ми не зможемо втрутитися, поки нас не покличуть, через цей проклятий договір. Та й потім краще не втручатися.

— Тоді договір мав сенс, — сказала жінка. — Молодших треба було якось втримувати від дурні. А з проблемою, здавалося, ми впоралися назавжди.

— Треба було, — погодився чоловік, не сперечатися ж з очевидним.

— А то вони уявили себе дітьми, які отримали живі іграшки…

— Так, — погодився чоловік і заплющив очі, наче намагався сховати в пам'яті якісь видіння. — Але зараз усе стало надто складно. Вони не розуміють, що відбувається, а ми сказати, доки не спитають, не можемо. Самі вплели стабільність та свою силу.

— Запитають, — впевнено сказала жінка, спостерігаючи за тим, як чоловік, що втік з храму, дбайливо укладає свою ношу в невеликому човні. — А ти помітив, що у дівчинки з'явилися нові нитки, здібності та вміння? До цікавого світу вона потрапила.

— Я помітив, хто за нею прийшов слідом, — не дуже задоволено пробурчав чоловік. — Людина, що прикидається звіром, у якому гордості більше, ніж у цій дитині, що загралася.

— Сила, — сказала жінка. — Та й розуму там вистачає. Самостійний.

— І другий ще. Знайомий та незнайомий.

— Дзеркало, що відображає саме себе і змінює полярність. Але він точно чужинець, хоч зв'язки теж є. Дивно, правда?

— Мене не відпускає відчуття, що я його знав раніше, — додав чоловік і погодився: — Дивно.

— А чужинець — це добре, — сказала жінка. — Дуже добре. Чужинець дає нам вибір.

Чоловік здивовано подивився на неї, а потім тихенько засміявся.