Частина перша і єдина

Софія була дуже сміливою дівчинкою, як на свої 10 років. Одного разу вона навіть відігнала зграю собак від маленького кошеняти! Не боялася вона ні мишей, ні павуків, але був у неї один страх, про який навіть соромно згадувати. Бо ж ніхто в такому поважному віці вже не боїться темряви! А Софійка боялася, аж дихати не могла. Її лякали тіні в кутку кімнати та невідомість, що приходила з ніччю. Бурхлива фантазія домальовувала страшенних монстрів з гострими зубами, довжелезними кігтями та холодними, бридкими щупальцями. В її кімнаті вночі завжди горів нічник, а під подушкою був ліхтарик.

Якось влітку, в жаркому серпні, дівчинка цілий день провела в саду біля їхнього будинку. Сад той посадив ще її дідусь і його окрасою була величезна яблуня, яка навесні зацвітала рясним ніжно-рожевим цвітом, влітку пригощала соковитими, хрусткими, солодкими з кислинкою яблуками, а восени палала червоно-жовтим листям аж до самих морозів. В прохолодній тіні яблуні Софія могла гратися цілими днями, розповідаючи своїй улюбленій ляльці Мотрі казки, які сама ж і придумувала – про мандрівні хмаринки, веселу кульбабу, роботящих мурах, та кота Бублика, того самого, що вона врятувала від злих собак.

Того вечора мама, як завжди, покликала її вечеряти, та в будинку на Софію чекав сюрприз! В гості завітав її улюблений дядечко Тимофій, якого вона не бачила вже пів року. Ой що то було – від радості Софія стрибала та верещала, аж шибки тряслися! До пізньої ночі вони гралися в будинку, аж поки Тимофій не зазбирався додому.

Ще раз наостанок Софія обійняла дядечка, та й пішла готуватися до сну. В думках вона прокручувала цю несподівану зустріч – зараз вона все розповість Мотрі! Чекай, а де ж це поділася її лялька?

З жахом дівчинка зрозуміла, що залишила Мотрю під яблунею. Ой лишенько, що ж робити?! Мама з татом вже поснули, не допоможуть. Доведеться Мотрі почекати до ранку…

Софія залізла під ковдру, та думка про самотню Мотрю не давала їй спати. Вона знала, що друзі так не роблять, що вона мусить її забрати, але від однієї думки про те, щоб піти вночі в сад, її кидало в піт. Та все ж любов до ляльки пересилила страх темряви. Софія знайшла під подушкою ліхтарика, злізла з ліжка, і тихенько вийшла зі своєї кімнати.

Це була дуже темна ніч, коли молодий місяць ледь виднівся на небі тонкою скибочкою. Софія тихенько взула капці та відкрила двері, що вели до саду. За ними була лише темрява… Тремтячими руками вона знайшла в кишені ліхтарик та натиснула на кнопку.

Але той лише мигнув та й згас – бо ще на минулому тижні сіли батарейки! Від розпачу дівчинка ледь не заплакала. Раптом щось доторкнулося до ніг!

– Бублик, а щоб тебе! – аж підскочила Софійка. Кіт здивовано подивився на перелякану хазяйку та й замуркотів. Дівчинка взяла його на руки – муркотіння трохи заспокоювало, та й кажуть, що коти добре бачать в темряві. Так, з котом на руках, вона й вирушила до саду.

А там – хоч око виколи! Темрява ніби вихорилася під кожним кущем, тягнула свої щупальця до дівчини. Все здавалося таким чужим та ворожим. Тяжке, густе повітря, нагріте вдень жарким сонцем, давило на скроні. Серце мало не вилітало з грудей від кожного шурхотіння. Маленькими, обережними кроками, майже навпомацки, дівчинка йшла до старої яблуні. Аж раптом тріснула суха гілка, і від переляку Софія так міцно стиснула кота, що той, обурено нявкнувши, вирвався з рук та й побіг десь в кущі!

– Бублик, повернися! Котику, киць-киць… От скотиняка невдячна, я ж тебе від собак врятувала…

Софія стала, як вкопана, посеред саду і ось-ось готова була заридати на всю гучність свого голосу! Аж раптом у її ніг загорівся маленький вогник. А поряд – ще і ще… І ось вже їх десятки, сотні, по всьому саду! Заворожена тим дивом, Софійка хотіла доторкнутися до одного – аж той пурхнув та злетів, а за ним інші, наповнюючи темряву м’яким світлом. То були світлячки!

У їхньому сяйві сад ніби ожив та став схожий на чарівне королівство! Дерева-велетні – то зовсім не страшні монстри, а вартові, що оберігали спокій місцевих жителів. А ось і вони – усілякі жучки-павучки, що шурхотіли в траві по своїм справам. А кущики – то їх будиночки!

Ось і Бублик прибіг, та й стрибає навколо Софії, намагаючись спіймати хоч один ліхтарик. Та його лапки піймали лише повітря. Світлячки кружляли в хаотичному танку, розвіюючи темряву, а з нею – й страхи дівчинки.

Зачарована цим танком, Софійка тихенько дійшла до старої яблуні, де знайшла свою ляльку Мотрю.

– Бачиш, Мотре, яке диво в нашому саду відбувається. Ти ж мене вибачиш, що я тебе одну тут залишила? Бо якби не залишила, ми б і не дізналися про нього, правда?

Дівчинка обійняла ляльку і сіла на траву – щоб хоч хвилинку поспостерігати ще за світлячками.

– А знаєш, Мотре, я от що думаю – якби не було темряви, ми б ніколи такої краси не побачили.

З цього часу Софійка перестала боятися пітьми. Бо вона не робила світ ворожим та страшним, а навпаки – розкривала його особливу красу, приховану від людських поглядів. А якщо дівчинці раптом все ж ставало боязко, вона згадувала чарівний танок світлячків. І страх відступав!