розділ 21

Така собі погоня і все інше

Ілюзії колишній власник божественного палиці умів робити якісні та дуже дивні. І кидалася силою його ілюзія, доки остаточно не вичерпався накопичувач, до якого вона була прив'язана. Причому зараза цілилася в будь-кого, хто робив спроби піти за її творцем.

А він міг на шляху до себе коханого наплодити купу таких ілюзій.

З іншого боку, темна тварюка, на відміну цієї ілюзії, виконувати накази господаря не поспішала і навіть не намагалася нікого жерти, хоча її присутність відчувалася, якщо покласти голу руку на землю.

— Він щось зробив. Стояв, як статуя, стояв, а потім підійшов до цієї погані, засунув у неї руку і вона почала його слухатися, — сказав Шелест і кивнув на Локара, який байдуже розглядав те, що залишилося від накопичувача, з якого злетіла ілюзія.

— Я просто попросив її не втручатися. Вони тямущі, як будь-які духи місця, — сказав він.

— Але не думаю, що вони б мене зрозуміли, — дуже задумливо сказав один із викладачів.

Локар пересмикнув плечима і глянув у бік ритуального малюнка, над яким усе ще висіло марево, хоч і ледь помітне, а навколо фонтану стояли бджолов, Ванині їжаки і той самий хлопець, який не дав Неллі невдало приземлитися. Лост, до речі, впевнено підтвердив, що цей тип —зниклий учень Шелеста, лише трохи старший, хоча сам Шелест сумнівався. Не запам'ятав він свого учня.

— Напевно, хтось із молодших богів, — пробурчав котик, дізнавшись, куди поділася зрештою палиця. — Якого прислали сюди, щоб цю річ забрав. Молодшенькі, схоже, можуть запросто в чужі світи заявлятися, ну, або домовилися з місцевими щоб його пустили... Загалом, неважливо, важливо те, що для бога він слабкий і недоліток, тому його й відпустили в чужий світ. Особливої ​​шкоди він завдати за всього бажання не зможе.

Котика вислухали і покивали, а потім згадали про Локара і про те, що його послухалося щось темне, хай навіть не те, що зазвичай називають немертвим.

— Розповідай, — сказав Лост, вислухавши всіх інших. — Здивуй нас ще раз. Причому, давай дивуй усіх, тепер до тебе точно є купа запитань. І тобі або тікати від них, або просити нас допомогти знайти вихід із ситуації.

— Може, краще підемо за придурком, котрий втік? — спитав Локар.

— Без їжаків та бджолова не варто йти, — впевнено сказав Лост. — Обов'язково у щось вляпаємось і все одно, так чи інакше, але їх дочекаємось.

— Гаразд, — пробурмотів Локар і чомусь усміхнувся. — Що я таке, потім сам розповіси, я тобі в цій справі довіряю. А так… Ну, ти ж розумієш, що незвичайні здібності на порожньому місці не з'являються, щось має вплинути. На перевертнів так впливає той світ, де зараз сидить твій голова-дракон. І в цьому світі перевертні з'явилися через те, що з того світу сюди проникав туман. Зелений. І якщо люди раптом набувають таких здібностей, як у мене, то теж щось вплинуло, щось досить… хм… впливове.

— У тому світі, звідки ви прийшли, ви були звичайними людьми, — зробив висновок Лост.

— Ну, не зовсім, ми, на відміну від людей із багатьох інших світів, вміли регенерувати, причому швидко, набагато швидше, ніж ящірки хвости відрощують. Демони знають чому. Може, це у нас була така наша магія. Як ти розумієш, сходити туди і дізнатися ми не могли, портал односторонній, а до бджоловів з проханнями прокласти нам доріжку ми не зверталися.

— Ага, отже, все-таки вплинуло щось у цьому світі.

— Темрява, — сказала Томія. — Адже темрява може так впливати, перетворювати звичайні рослини на чорні, трупи на немертве, от тільки…

— Ось тільки Локар явно не трава, зовсім не схожий на труп і запросто користується стихійною магією, — підказав їй чоловік.

— Ну, те, що ми мало знаємо про пітьму, загальновідомо, — посміхнулася йому Томія. — Може, він ще щось знає.

Локар кивнув головою.

— Ми її вивчали, — сказав. — Не одразу, потім, коли виявили свої незвичайні здібності та поголовно стали магами. У нас людей без дару взагалі не буває, напевно, воно взаємопов'язане.

— І що ж ви вивчали? — спитав Лост.

— Небагато. Але, знаєш, загалом, це не така погана штука, як усі думають. Один із моїх предків навіть стверджував, що ніяка це не темрява, а просто хаос, який руйнує зв'язки і все перемішує, аби тільки було живуче. Звідси й усі небачені хвороби, що вирували, поки Чорні гори не з'явилися. І мерці тому починають тинятися і жерти. І всі дива Мертвих земель, які насправді не мертві, просто дивні і дуже небезпечні. Може, це взагалі щось таке, без чого світи не розвиваються. А люди беруть і годують цю силу, поки вона не виривається з їхніх рук і починає творити хаос. Її і так багато, нема чого її вирощувати.

— Значить, у тобі є темрява, — зробив висновок Лост.

— Навряд. Якби була, її помітили б. Але нас точно темрява змінила так вдало. Мої предки з'явилися у цьому світі у місті саме тоді, коли там черговий мор був. І вижили, а потім виявили свої здібності. І не думайте, немертве мене точно не послухається, вони тупі. І більшість створінь, що живуть у Мертвих землях, з радістю мене зжеруть, якщо зуміють. А ось щось складніше і розумніше, як дух місця, схоже, чують у мені щось споріднене. І чують, ну якщо їх правильно просити. Я там трохи з голоду не загнувся, поки в попередній раз намагався зрозуміти, як умовити схожу на цю тварюку мене відпустити. Вона мене не жерла, просто тримала. І таке відчуття було. Нудьги, швидше за все. Найбільше це було схоже на нудьгу. Ледве пояснив, що мені теж треба їсти і пити, інакше мене скоро не стане і не буде кому його розважати. Я потім кілька разів спеціально туди ходив, ділився спогадами. Спогади їм подобаються чомусь. Вони заради них навіть слухатись чомусь починають.

Лост кивнув.

Решта дивилася на Локара з великим інтересом. Але, на його подив, ніхто з агресією чи побоюванням. І Локар навіть устиг тихо видихнути, коли Лост усміхнувся і вирішив ще трохи поговорити.

— Так, почекай, усе, що ти щойно розповів, не пояснює, чому ти ці факти від нас приховав. Є ще щось, так?