розділ 15

Дивитися широко розплющеними очима… на себе

Кам'янистий язик між лісом і озером був неширокий, а ще — чорно-білий. Сосновий ліс, що поступово підіймався вгору схилом, теж світлим не був, але його темрява віддавала зеленню. Натомість озеро буквально світилося блакиттю. А між ними щось, що нагадує довгий язик стародавнього чудовиська, за якимись демонами вивалений з пащі, та так і скам'янілий. Чорний з білими вкрапленнями.

— Моторошно, так? — спитав Лост.

Коні перебирали ногами на пагорбі, з якого пірнала вниз ледве помітна стежка до язика, та так на ньому і зникала остаточно. Коням спускатися не хотілося. І Лоста тішило вже те, що вони хоча б не задкують і не намагаються втекти з такого страшного місця.

— Незрозуміло, — відповіла Нелла. — Наче там є більше, ніж видно.

— А. Це лише ілюзія, природна. І всі відчуття з'являються через поєднання кольорів та звуків. До речі, коли на озері з’являються хвилі, ці почуття пропадають. Щось вони порушують у загальній картині.

Нелла кивнула і перевела погляд на будівлю, що виднілася вдалині. На вигляд — звичайний двоповерховий дім з двосхилим дахом. Ця будівля була білою, а дах чорний. І, напевно, тому воно так добре вписувалося у краєвид. Наче його не люди будували. Наче воно тут виросло, як той гриб. І стало прикидатися звичайним будинком.

Щоб спуститись, довелося злізти з коней і вести їх за собою. І вони навіть не упиралися, тільки вухами ворушили, наче намагалися вловити звук, який не чула ні Нелла, ні її супутник-перевертень. І через це справді ставало моторошно.

Чорно-білий язик виявилася штукою монолітною, немов витесаний з каменю такого дивного забарвлення. Або сплавлений із різних каменів у єдине ціле. Під копитами коней він звучав глухо, натякаючи, що під тонкою скоринкою є порожнечі. А може, просто так здавалося.

— Вони не дуже люблять гостей. Саме у цьому храмі. В інших приймають із задоволенням, — тихо сказав Лост, коли до білого будинку під чорним дахом залишалася всього чверть шляху.

— Нас можуть не пустити?

— Ні, пускають вони всіх. Просто сюди не варто їхати через дрібниці, без впевненості, що тобі потрібні їхні відповіді. Посвячені цієї долі і в інших храмах часто відповідають на питання вибірково, а можуть і зовсім розкинути гадальні карти і, дивлячись на них, розповісти щось невиразне. А тут можуть подивитися і сказати, що даремно приїхали, що їхня допомога не потрібна і спокійно піти. Навіть переночувати не запропонують.

— Милі люди, — сказала Нелла.

— Так. Саме тому цей храм є найкращим варіантом. Коли насправді воно не потрібне, богів краще не турбувати.

Дівчина кивнула, і шлях, що залишився, вони проїхали в мовчанні. А потім, не кажучи один одному ні слова, прив'язали коней під навісом, і Лост рішуче постукав у звичайнісінькі двері. Прості дерев'яні, вкриті золотистим лаком. З бронзовою ручкою і бронзовим молоточком, до неї прив'язаним, стукати яким треба було по металевій пластині.

Відчинила стара. Підсліпувато подивилася спочатку на Лоста і хмикнула, обізвавши його цікавим екземпляром. Потім перевела погляд на бойову чаплю і деякий час розглядала. А потім чомусь кивнула, розвернулась і покликала когось, щоб про коней подбали. Тільки після цього привіталася.

— Заходьте, коли приїхали, — сказала невдоволено. — Ідіть за мною і не думайте.

Гості храму переглянулись і пішли, а що ще лишалося робити?

Вела стара досить бадьоро. Спочатку довгим коридором, пофарбованим у несподівано рожевий колір. Двері в цьому коридорі були білі та ошатні. А Лост ледве стримувався, щоби не пирхнути. Якось не поєднувалося забарвлення з репутацією храму.

Потім коридор різко повернув праворуч, і рожеві стіни змінилися на зелені, проте двері взагалі зникли і не з'являлися до самих сходів.

— Вам туди, — сказала бабуся. — Ідіть, вона не любить чекати. Не встигнете до неї дійти, не відкриє.

Хто не відчинить, уточнювати вона не стала, просто пішла.

А у Нелли з'явилося відчуття, що може й даремно вона сюди приїхала, може, залишатися в незнанні було б краще.

Зате котик ніяких відчуттів замішаних на сумнівах не мав. Він впевнено попрямував сходами. Пройшов через двері за ними, оглянув кругле приміщення і, схопивши Неллу за руку, повів її до однієї з однакових дверей.

— Ти впевнений, що нам сюди? — тихо спитала Нелла, коли він схопився за ручку.

— За іншими людей немає, — відповів він і відчинив.

— Правильного ти супутника обрала, дівчинко, — з усмішкою промовила ще одна стара, що сиділа в кріслі в невеликій кімнатці за цими дверима. — Вміє шукати.

Ця стара, на відміну від першої, непоказної і худої, була повненька і нагадувала булочку. Волосся вона сховала під білою хусткою у жовті та червоні квіточки. У руках тримала в'язання. І посміхалася. Цілком привітно.

— Сідайте, — сказала, вказавши на стільці під стіною. — Ближче до мене. Розмовлятимемо.

— Якось мені не дуже хочеться, — зізнався Лост.

— Раз приїхав, вибирати мені. Якщо саме тобі довірилися, то так і треба. Та й пов'язані ви. Без одного іншого правильно не побачиш.

— Пов'язані? — перепитала Нелла, а Лост мовчки пішов за стільцями.

— Пов'язані. У чому самі й винні. Обидва мали вибір, а ви зробили той, після якого вибору не залишилося. І комусь довелося рятувати вас. А врятувати можна було лише так. Сідайте, сідайте.

І вони сіли. Нелла сперлася долонями на коліна і приготувалася слухати. Лост розвалився на стільці так, наче ніщо на світі не могло його схвилювати.

— Так, почну з тебе, великий кіт, бо з дівчиною все важче. Та й ти майже все правильно зрозумів, як я сказала про вибір. Просто ти багато чого не знаєш. Наприклад, того, що твій батько тобі брехав і пташок він ловив не за покликанням, а через те, що ховався. І тебе ховав. І ні-ні, нічий ти не втрачений, а тим більше не вкрадений спадкоємець, це справді просто романтична нісенітниця у твоєму випадку. — Стара загадково посміхнулася і припечатала: — Все набагато гірше. Тебе взагалі не повинно було бути, не могло з'явитися. А коли з'явився, все, що на тебе чекало — бути порожньою силою. Знань, таким як ти, не дають, недостойні. Тому що суміші того, що змішувати не варто.